Чужа війна? Чому на Заході не чути голосу української діаспори

Націоналізм в українській діаспорі виявився паперовим тигром, а не левом, що гарчить, особливо в порівнянні зі стійкістю, з якою українці борються з російським імперіалізмом в Україні

Пройшло майже два роки з моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну, але очікуваної активізації української діаспори так і не видно. Їхній вплив на політику Заходу щодо України в країнах, де вони проживають, був обмежений.

Західні країни, які найбільше підтримували Україну у воєнному сенсі, такі як Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія та три країни Балтії, мають дуже невелику українську діаспору або взагалі її не мають. Польща, великий постачальник і логістичний хаб у військовій допомозі Україні, зробила це через свої геополітичні інтереси та національний консенсус через те, що Росія загрожує її безпеці. Під час холодної війни у Великій Британії була найбільша українська діаспора у Західній Європі, але її лобіювання не є причиною того, що Лондон став лідером у наданні Україні танків, ракет великої дальності та навчань. Русофільство ніколи не мало електоральної бази у Британії, на відміну від континентальної Європи, навіть серед прихильників Брекзиту.

Канада, країна з найвпливовішою українською діаспорою, стала великим розчаруванням у своїй млявій військовій підтримці України. Українська діаспора має мало впливу на канадську політичну еліту, до якої входить дуже мало українських канадців. Ця діаспора, на відміну від інших у Канаді, ніколи не інвестувала у лобіювання, підтримку якоїсь політики ні всередині Канади, ні в академічних колах, ні в аналітичних центрах загалом, аби мати справу з сучасною Україною. Натомість українські канадці зосередилися на історичних областях, таких як Голодомор, а Канада опублікувала чудові книги з історії України та на українські історичні теми Пола Магочі, Ореста Субтельного та Мирослава Шкандрія.

У Канаді майже немає політологів, які спеціалізуються на сучасній Україні. Найгірше, кафедра українських досліджень в Оттавському університеті, очолювана Домініком Арелем, на початку цього року опублікувала книгу "Неназвана війна в Україні" у співавторстві з Джессі Дрісколом, в якій війна в Україні з 2014 року до вторгнення 2022 року описувалась як "громадянська", що прямо взято з дезінформаційного арсеналу Кремля. Українські канадці мають закликати до фінансового та фізичного бойкоту щорічного Данилівського науково-дослідного семінару, організованого кафедрою українських досліджень Оттавського університету. Українські канадці як спільнота також слабко протидіяли кампанії дезінформації навколо "українських нацистів" після недавнього виступу президента Володимира Зеленського перед канадським парламентом.

Лише 5% українців вважають, що Канада надала Україні достатню військову допомогу, тоді як понад 65% довіряють Польщі, США та Великій Британії. 58%, 50% та 49% українців відповідно вважають, що президент США Джо Байден, президент Польщі Анджей Дуда та колишній прем'єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон були найбільш прихильними до України західними лідерами. Лише 4% кажуть, що прем'єр-міністр Канади Джастін Трюдо достатньо підтримував Україну.

Невеликий розмір канадської армії та військового бюджету означає, що Канада має мало військової техніки, яку можна пожертвувати Україні. Трюдо заявив НАТО, що Оттава ніколи не досягне цільового показника витрат Альянсу на оборону у 2% ВВП, ухваленого у 2006 році. Хоча Канада мало що може пожертвувати, вона має фінансові ресурси, які можна було б використати для закупівлі військової техніки для України. За даними опитування Міжнародного республіканського інституту IRI, дві третини українців вірять, що Польща, США та Велика Британія надають Україні великі обсяги військової допомоги, і лише 3% вірять у те саме щодо Канади.

Трюдо ухвалив невірні рішення і несміливо відреагував на російське вторгнення. Тим часом його українсько-канадська заступниця Христя Фріланд, як не дивно, значною мірою була відсутня у громадській думці щодо війни. У той час, коли Україна веде екзистенційну війну проти Росії, українська діаспора, яка колись була потужною впливовою силою під час холодної війни, показала себе нездатною вплинути на уряд Трюдо, який різко критикував згоду на обслуговування Канадою "Північного потоку". Зеленський критикував Оттаву за порушення режиму санкцій проти Росії, заявивши, що "рішення про виключення з санкцій сприймуть в Москві виключно як вияв слабкості".

Хоча США лідирували у наданні військової допомоги Україні, вона дається поступово з того часу, як Росія почала своє вторгнення. Після анексії Криму в 2014 році та першого вторгнення в Україну того ж року президент Барак Обама наклав вето на відправку військової техніки до України. Президент Дональд Трамп не наклав вето, але тип відправленої ним військової допомоги, такий як ПЗРК Javelin і Stinger, був забарвлений поширеною на Заході думкою, що Україна швидко програє Росії, і що обладнання необхідно адаптувати для партизанської війни.

Близько половини республіканців у Палаті представників недавно виступили проти пакету допомоги Україні у розмірі $300 млн, що є першою вказівкою, який напрямок може прийняти адміністрація Трампа, щоб уповільнити чи навіть припинити військову допомогу Україні. Республіканці Трампа були в авангарді спроб заблокувати в запропонованому бюджеті США військову допомогу Україні на $6 млрд.

Історично дослідження показали, що східноєвропейські етнічні групи, включно з українцями, не мали особливого впливу на формування зовнішньої політики США після закінчення холодної війни. Незважаючи на такі відомі постаті, як Збігнєв Бжезінський, колишній радник з національної безпеки з польським корінням, східноєвропейське лобі, особливо українське, не змогло істотно вплинути на коридори влади у Вашингтоні.

Це особливо актуально, коли порівнюємо дуже успішне ізраїльське та вірменське лобі в США з лобі американців українського походження. Зовнішня політика Америки, особливо щодо Близького Сходу, більшою мірою визначалася інтересами ізраїльського лобі, ніж американськими національними інтересами.

Вірменська громада у США помітно вплинула на американську підтримку Вірменії, а не Азербайджану на Південному Кавказі, водночас Конгрес дослухався до побоювань своїх вірмено-американських виборців. Більше того, вірменське лобі історично створювало ключові альянси у Вашингтоні проти Азербайджану – багатої на енергоносії країни, та Туреччини, важливого члена НАТО.

Існує мало свідчень, що лобіювання з боку американців українського походження змогло змінити політику військової допомоги Україні, чи то покласти край крапельному підходу Байдена, чи переконати націоналістів-популістів із команди Трампа припинити свій опір наданню військової допомоги. Візьмемо, наприклад, сенатора США, республіканця Джеймса Венса, який заявив у 2022 році: "Мені байдуже, що так чи інакше станеться з Україною", проте він виграв вибори. Його штат Огайо є домом для великої української громади.

Значна частина української діаспори в США дотримується республіканізму в стилі Рональда Рейгана, і багато хто з них перебуває на роздоріжжі, оскільки Республіканська партія продовжує ставати все більш ізоляційною, а деякі її представники стають навіть проросійськими. Трамп недавно заявив, що йому приємно похвалити Путіна за те, що він "вирішив усі нагальні проблеми протягом кількох днів". Трамп також пообіцяв покласти край війні Росії проти України за один день.

Чинник поколінь також діє на зниження впливу української діаспори. Українці, які прибули на Захід після Другої світової війни, були переважно вихідцями із Західної України. Вони були високоорганізованими, рішуче налаштованими, антирадянськими та антиросійськими, а також філантропами. Вони народилися в міжвоєнний період або раніше і здебільшого вже пішли з життя.

Їхні брати і сестри набагато менші філантропи, більш матеріалістичні та егоцентричні. На відміну від сербів, хорватів та вірмен з їхньої діаспори, з 2014 року лише жменька українців приїхала в Україну, щоб воювати проти Росії. Український націоналізм в українській діаспорі виявився паперовим тигром, а не левом, що гарчить, особливо в порівнянні зі стійкістю, з якою українці борються з російським імперіалізмом в Україні.

Високі темпи асиміляції молодих українців також скорочують кількість волонтерів-активістів та фінансову підтримку. У той час, коли українці у другому та третьому поколінні перевантажені новинами з України на цілодобових телеканалах та в соцмережах, лише деякі з них беруть участь як волонтери та лобіюють українські інтереси в уряді. Багато представників української діаспори не наважилися стати волонтерами, робити фінансові пожертви чи пропонувати притулок біженцям із України.

У 1990-ті значна кількість українців мігрувала до США, але їхня історична недовіра до влади, що коренилася в їхніх утисках при СРСР, тримала їх політично відстороненими як від української діаспори, так і від чиновників та політиків. Ця недовіра посилювалася їхнім досвідом.

Багато хто з недавніх емігрантів з України часто не цікавиться батьківщиною і не відвідують публічні заходи в українських центрах чи акції протесту. У США більшість української діаспори, що іммігрувала за останні кілька десятиліть, здебільшого не цікавиться тим, що взагалі відбувається "вдома" в Україні та війною.

Під час холодної війни українська діаспора була однією з найбільших та найактивніших серед багатьох діаспор поневолених народів колишньої радянської імперії. З 1990-х їх вплив поступово знижувався. Боязка реакція української діаспори на вторгнення Росії в Україну та геноцид українського народу – достатнє свідчення для того, щоб міф про могутню українську діаспору був похований у підручниках історії.

Тарас Кузьо, Давид Кириченко

Спеціально для Gazeta.ua