Той самий песик з мему. Про що говорять наші внутрішні срачі
Зараз важливо не хто почав, а хто це нарешті закінчить. І коли
Дикі внутрішньоукраїнські срачі, сповнені зашкальної ненависті і нетерпимості, яскраво свідчать про політичну розділеність українців.
І цей факт сумний насамперед не тому, що це безглуздо під час війни і виглядає як той песик з мему "this is fine", котра п'є каву, а навколо неї все палає, тільки песиків два й вони бʼються між собою. А тому що це ілюструє, наскільки ми далекі від побудови політичної нації.
Так, ми з горем пополам збудували націю етнічну. Тільки проблема в тому, що спізнились ми з цим років на 100-150. Етнічної нації українцям бракувало у ХІХ сторіччі, коли інші нації активно їх розбудовували, і вона б дуже придалась під час визвольних змагань сторічної давнини. Та зараз це здобуте трохи запізно, щось на кшталт омріяного колись дитячого подарунка тридцятирічному парубку.
Армія-мова-віра – це три кити, на яких Україна встояла під час війни. Але якщо ми не плануємо і далі залишатись на них посеред відкритого океану, доведеться будувати містки
Ок, під час війни ситуативно етнічна нація корисна – особливо, якщо іншої немає. Але після війни це неактуальний конструкт. ЄС – це об'єднання політичних націй, і пхатись туди зі своєї етнічною трохи недоречно. І нашу "армію-мову-віру" треба буде терміново трансформувати у щось більше і ширше. Армія-мова-віра – це три кити, на яких Україна встояла під час війни. Але якщо ми не плануємо і далі залишатись на них посеред відкритого океану, доведеться будувати містки.
Так, я розумію, що кожен срач підставний, і кожній зі сторін можна нарізати справедливих контраргументів. І нашукати скрінів, де видно, "хто перший почав".
Але зараз важливо не хто почав, а хто це нарешті закінчить.
І коли.
Коментарі