Той самий песик з мему. Про що говорять наші внутрішні срачі

Зараз важливо не хто почав, а хто це нарешті закінчить. І коли

Дикі внутрішньоукраїнські срачі, сповнені зашкальної ненависті і нетерпимості, яскраво свідчать про політичну розділеність українців.

І цей факт сумний насамперед не тому, що це безглуздо під час війни і виглядає як той песик з мему "this is fine", котра п'є каву, а навколо неї все палає, тільки песиків два й вони бʼються між собою. А тому що це ілюструє, наскільки ми далекі від побудови політичної нації.

Так, ми з горем пополам збудували націю етнічну. Тільки проблема в тому, що спізнились ми з цим років на 100-150. Етнічної нації українцям бракувало у ХІХ сторіччі, коли інші нації активно їх розбудовували, і вона б дуже придалась під час визвольних змагань сторічної давнини. Та зараз це здобуте трохи запізно, щось на кшталт омріяного колись дитячого подарунка тридцятирічному парубку.

Ок, під час війни ситуативно етнічна нація корисна – особливо, якщо іншої немає. Але після війни це неактуальний конструкт. ЄС – це об'єднання політичних націй, і пхатись туди зі своєї етнічною трохи недоречно. І нашу "армію-мову-віру" треба буде терміново трансформувати у щось більше і ширше. Армія-мова-віра – це три кити, на яких Україна встояла під час війни. Але якщо ми не плануємо і далі залишатись на них посеред відкритого океану, доведеться будувати містки.

Так, я розумію, що кожен срач підставний, і кожній зі сторін можна нарізати справедливих контраргументів. І нашукати скрінів, де видно, "хто перший почав".

Але зараз важливо не хто почав, а хто це нарешті закінчить.

І коли.

Оригінал