Жити стає боляче. Як насправді працюють санкції США

Трохи внутрішньої "кухні" того, як в Америці саджають в "електронний капкан"

У Держдепі США днями заявили, що однозначно продовжать вживати економічних заходів проти Росії та тих, хто підтримує її війну в Україні.

Чому настільки згубними є американські санкції? І чи мав рацію 28-й президент Вудро Вільсон, який 104 роки тому сказав, що "країна, яка зазнала бойкоту, близька до капітуляції" і що, мовляв, якщо вводяться жорсткі економічні санкції, то у застосуванні військової сили вже просто немає необхідності?

Почнемо з того, що у громадян США є спільне почуття "американської винятковості". На основі цього ми маємо відчуття певного статусу екстериторіальності. Це не дуже правильно з погляду норм міжнародного права, але ми вважаємо, що можемо порушувати простір інших країн з метою виявлення злочинців. Тут ми не дуже бентежимося, оскільки США – велика і дуже сильна країна і, незважаючи ні на що, інші країни не захочуть псувати з нами стосунки.

Коли хтось має економічні проблеми у США, то це поширюється на всі країни світу. Коли хтось є ворогом Америки, то йому стає дуже некомфортно у всіх цивілізованих країнах (я тут не говорю про диктатури – Росію, Іран чи Північну Корею). У цивілізованих країнах, навіть якщо вони не мають відповідних законів чи рішень щодо якогось суб'єкта, в їхніх електронних системах чітко вказується – під санкціями хтось у США чи ні.

Найжорсткіші санкції США – санкції Міністерства фінансів. Це міністерство має підрозділ з контролю над іноземними активами – Office of Foreign Assets Control (OFAC). Часто його рішення – політичні й дуже масштабні. Наприклад, якусь людину або, скажімо, банк помітили в обході ембарго з Іраном, у фінансуванні якихось сумнівних угод тощо. Ми його позначаємо у нашому списку санкцій. Він у нас називається SDN – Specially Designated Nationals and Blocked Persons List (список особливо позначених громадян та заблокованих осіб). Туди можуть потрапити як конкретні люди, так і компанії чи організації. Більше того, до списку часто-густо потрапляють усі, хто має або мав хоч найменше відношення до підсанкційної людини або компанії. Всі! Людина могла, наприклад, 5 років тому в якомусь невеликому банку бути дрібним акціонером, мати там якісь свої 3%, але цей банк потрапив до SDN і людина також позначається у цьому списку.

Потрапляння в такий "електронний капкан" означає часті додаткові перевірки, невідкриття банківських рахунків тощо. Через інтернет інформація про присутність у SDN підхоплюється скрізь, і зазначений суб'єкт фігурує у всіх електронних базах дата-центрів усіх країн світу.

Що далі? А далі всі біжать подалі від означених людей. Жоден банк не матиме з ними справу, щоб потім і його не почали перевіряти і він раптом сам не опинився в SDN. Нікому не потрібні проблеми, адже усі хочуть максимально мінімізувати ризики.

Санкції Мінфіну США – неймовірно жорсткі. Вони настільки жорсткі, що їх можна порівняти із кримінальним покаранням. Людям, які були позначені у списку санкцій Мінфіну США (наприклад, як це було з Андрієм Теліженком або Рамзаном Кадировим), компанія Google одразу заблокувала акаунти, їх викинули з Instagram та Facebook. Фігурантам SDN навіть готелі можуть не забронювати номер. Якщо якийсь юрист захоче представляти інтереси позначеної в SDN людини, йому потрібно спочатку піти в OFAC і отримати на це дозвіл. Позначена людина стає майже скрізь якщо не радіоактивною, то вкрай і вкрай токсичною.

Коли люди живуть під американськими санкціями, їм екстремально некомфортно. Особливо туго людям заможним. У незаможних, по суті, мало що змінюється у житті. А ось тим, хто реально звик жити на широку ногу (сьогодні він на лижах в Альпах, завтра – на балу у Відні, післязавтра – на вечірці в Лондоні), жити стає дуже і дуже боляче.

Спеціально для Gazeta.ua