Що спільного між Кацуріним, Бандерою та вступом Росії в НАТО

Історію слід знати хоча б для того, щоб не потрапляти в халепи

В новому випуску про їжу Міша Кацурін, оглядаючи цього разу їжу Польщі, зробив пафосний вступ: мовляв, "іноді буває, що везе з сусідами, а іноді – не дуже. Україні одночасно повезло і ні. З одного боку – агресивний сусід, який нападав на нас за всю історію аж 22 рази, а з іншого – країна чудових людей, яка прийняла мільйони українських біженців і опше". На цьому місці я ледь не порскнув чаєм на монітор, бо якраз недавно реготав з жарту Тімоті Снайдера в одній з його лекцій: "Ми живемо справді у історичні часи – на території України йде війна, а Польща в неї не вступає". Думаю, що і Степан Андрійович, який був засуджений на Варшавському процесі спочатку до смертної кари, яку згодом замінили на довічне, підняв би вгору котрусь із своїх красивих брів від пасажу Кацуріна. Бо ще невідомо, якою була б доля його особиста та ОУН, якби не Друга світова.

Кейс поляків – справді дивовижний. Бо у них ще строкатіша історична доля від українців. Вони потерпали дуже довго від німців, переживши репресії проти мови, і від росіян, і самі були імперцями, століттями ділячи з росіянами Україну в різних пропорціях різними договорами. Саме вони пхали палиці в колеса галичанам в Австро-Угорській імперії і, як тільки та спочила в історії – поспішили анексувати собі Галичину, незаконно використавши армію Юзефа Галлера і фактично поставивши хрест на українських визвольних змаганнях початку ХХ сторіччя. Але в них теж всередині боролись різні течії – від суто національної Польщі без усіляких там українців і білорусів та щось на кшталт федерації з автономіями вже вищеозначених. Натомість після Першої світової склався найгірший варіант – просто Польща, де українці стали найбільшою національною меншиною, але без жодної автономії і прав, на гіршому становищі, аніж було в А-У.

Поляки зі своєї імперськості виходили дуже важко і, можливо, не менш кривавою ціною, аніж німці. Вони знову у 39-му стали жертвою агресії, і нападом на Польщу почалась Друга світова. Потім криваві воєнні роки, включно з Волинню та рештою речей, які неприємно згадувати. Навіть перебуваючи в німецьких концтаборах, вони не переставали ворогувати з українцями. Мабуть, багато з вас знають, що два рідних брати Степана Бандери загинули у Аушвіці, але мало хто знає, за яких обставин. І краще не гугліть, чесно. Не на часі.

Польща мусіла пережити війну і окупацію Совєтами, аби зрозуміти насправді долю окупованих народів і проростити в собі емпатію до українців та повагу до їх права на свої землі. Це справді відбулось, але це було непросто. І вони величезні молодці як нація.

Ярослав Грицак в якомусь інтерв'ю справедливо зауважив, що росіянам бракує свого Єжи Ґедройця, щоб став совістю нації і навчив росіян поваги та добросусідства. Невідомо, за яких обставин він може з'явитись. Може, ним справді може стати Навальний, який не бутерброд, але в цілком собі хороших стосунках із США та Заходом. Може, за його допомогою вдасться розполовинити Росію і отримати ще один рубіж між Європою і Китаєм, з яким також вже на горизонті намічається серйозне протистояння, і зараз одночасно йде боротьба за те, з ким буде Росія в цьому протистоянні. Парадоксально, але одним з варіантів майбутньої безпеки для України є прийняття Росії в НАТО теж, або хоча б її половини. І на початку 90-х навіть були якісь спроби зблизитись, але потім прийшов Путін і все зупинив. Для НАТО підсилитись ще однією ядерною державою і відмежуватись від Китаю було б дуже навіть нічогеньким варіантом. Зрештою, це спосіб зупинити нарешті тертя на кордоні України і Росії і пересунути кордон Азії на пару тисяч километрів вглиб. І для нас це шикарний спосіб перестати нарешті бути крайніми, бо крайніх, як відомо, кусають вовки.

Але це все просто роздуми втомленої уяви. Як воно буде – невідомо.

Оригінал