Ви вірите в ЗСУ? А влада стріляє їм в ногу

Так, у війську є проблеми з дисципліною. Їх треба вирішувати. Але не катівськими методами

Що таке "дякую ЗСУ" та "вірю в ЗСУ"?

Отак сидиш на дивані або в офісі, їдеш в метро, стоїш в заторі, купуєш в ТЦ подарунки на свята і такий: дякую ЗСУ. Живі.

Або: вірю в ЗСУ. Виживемо.

А тим часом ЗСУ – це окрема галактика, де від розфокусованого погляду пересічного цивіла сховано все, що змусить хоч на мить засумніватися у свою підсліпувату віру.

За ці 10 місяців я не дозволив собі жодного критичного допису чи коментаря у бік армії. Бо віра має бути беззаперечною. Бо віра має бути абсолютною. Бо сам вірю в ЗСУ.

Це багаторівневий макросвіт, побувавши в якому, можна втратити не лише віру, але й надію. Бо все це люди. Ті, які прийшли з вулиць. Є ким пишатися, є кого зневажати. Від рядових до вищого командування. Сміливі та чесні, боягузи та покидьки, ніякі та будь-які. Люди, люди, люди. Закритий світ, а в умовах війни – ще й на ключ.

Сміття майже не виноситься. Кругова порука, тиха вода замовчування, безапеляційний девіз "не на часі". Що сталося в Вегасі, залишається в Вегасі.

Будувати армію легко у мирний час. На освітленому травневим сонечком плацу або на міжнародних навчаннях. Спробуй справитися з мільйоном в умовах війни. В окопах, бліндажах, госпіталях і укрєпках. Спробуй на всі посади знайти достойних, досвідчених офіцерів. Спробуй створювати підрозділи з виключно вмотивованих та бездоганних! Спробуй не про*бати сотні тисяч деталей на кожному віражі. Для цього й потрібні надзусилля і правильні та виважені рішення.

І тут – та-дам! Законопроект №8271 про посилення покарання військовослужбовців.

Посилити покарання мільйона солдат, що й так максимально обмежені в правах – достойно. Це сильно. Це, бл*дь, по-нашому, тобто по-їхньому (дивиться на північний схід). Без права на дембель, з принизливою десятиденною відпусткою, з байдужою ВЛК та дармоїдами в інших небойових інстанціях, вони вирішили ще й посилити покарання.

Непокора – від 3 до 10. Умовний офіцер N невзлюбив солдата J. І офіцер в межах уставу та бойового статуту починає як може за**бувати солдата. На п'ятий день солдат J, що не спав сукупно 4 доби (о, норми сну ще гірші за норми води), не витримує психологічного і фізичного тиску (а у нас в армії є й 55-річні діди з повним набором хронічних болячок) і відмовляється виконувати наказ – умовно рити траншею або й навіть класично бігати в протигазі та ЗЗК. На! 10 років.

Знеможений і розлючений солдат каже, що розіб'є офіцеру обличчя. На! 7 років. Зрештою, солдат J не витримує і звалює з частини на три дні, аби банально виспатися і прийти до тями. На! 10 років. А тепер уявіть бездарного офіцера на бойових, якому чхати на особовий склад і втрати. І ти ідеш, знаючи, що операція початково провальна, а ти – смертник. Інакше – строк. Без права умовно-дострокового.

Звісно, зараз я гіперболізував можливу ситуацію, спростив її для максимального розуміння абсурдності даного закону. Але такі ситуації можуть виникати чи не в кожній роті. Будь-який офіцер має ворогів. Не кожен офіцер – приклад порядності. Не кожен солдат J заслуговує на покарання.

Додайте сюди ще проблему з домаганнями. Так і бачу цього п'яненького штабнічка з масляними оченятками, якому не дали. О, красуне, а від 3 до 7 не хочеш? А я можу.

Безмежне поле для можливих маніпуляцій, банальної помсти і зловживань службовим становищем.

Безумовно, у війську є проблеми з дисципліною. Їх треба вирішувати. Але не катівськими методами рабовласницького устрою, бо інакше гасло "вірю в ЗСУ" трансформується за своєю суттю у феодальне гасло "вірю галерникам".

А галерники-веслярі, бувало, піднімали такі бунти, що на дно йшло не лише судно, але й весь флот. Не закликаю. Застерігаю. Бо не байдуже.

І я не знаю, чому так раптом знадобилося протягнути цей підленький закон, але відчуваю, що він стане пострілом у свою ж ногу. А у кульгаве ЗСУ вірити буде набагато складніше.

Оригінал