Залужний та злощасний календар. Що я думаю з цього приводу
Знамените "від*біться від нас" цілком актуальне не тільки у напрямку Росії
Україна у нас, звісно, одна.
Але нас багато, усі ми різні і маємо дуже різні погляди на свою, ідеальну Україну. Виходячи із освіти, виховання, особистих уподобань і симпатій та решти речей, котрі формують наш світогляд. І люди часто про це забувають, відчуваючи широчезний спектр негативних емоцій до тих, із ким їхнє бачення України не збігається.
Нормальна держава і суспільство завжди збудовані на суспільному договорі. Де люди всіх можливих освіт, світоглядів, конфесій і професій визначають усереднене значення комфортної країни, в якій усі мають право жити, почуватись людьми і поважати право інших жити і бути такими ж людьми. Допоки різні точки зору на ножах – толку не буде жодній із сторін. Ми дуже добре навчились захищати своє, але із повагою до чужого у нас поки не дуже. Навіть дуже не дуже.
Маємо шанс отримати знаменитий "синдром Усика" – коли людина, що досягла успіхів у одній сфері, вирішує, що здобутий авторитет робить з нього експерта в інших
Я не хочу і не маю права обговорювати особисту позицію Залужного, але з точки зору топ-менеджера величезної та вкрай важливої для нашої держави структури рішення публічно виявити свою особисту позицію щодо того злощасного календаря виглядає як мінімум дивним і не дуже розумним. Шкода, що у його оточенні нема радників рівня радників Зеленського, які навдивовижу точно відчувають момент, коли варто вступати зі своїм голосом, а коли краще не втручатись. Адже в цьому срачі всім вже було відомо, що і серед військовослужбовців, його підлеглих, є люди із діаметрально протилежними позиціями щодо цього календаря. То для чого публічно підтримувати частину з них, пофіг кого? Як тепер мають почуватись решта? Як мають почувати себе ті, хто має іншу точку зору на це все? А, нагадую, мова у суспільних дискусіях все ще йде про точки зору і вони можуть мати різний рівень експертності чи авторитету, але є рівноцінними за кількістю голосів з точки зору демократії. Одна людина – одна точка зору – один голос. Хоч ти Залужний, хоч ти найменший офісний планктон. Інакше ми отримуємо знаменитий "синдром Усика", коли людина, що досягла приголомшливих успіхів у одній сфері, вирішує, що здобутий авторитет робить з нього експерта у сферах інших.
Поки точки зору будуть формулюватись на рівнях "тупі солдафони" або "фемки не люди" – суспільного договору не буде
Поки точки зору будуть формулюватись на рівнях "тупі солдафони" або "фемки не люди" – суспільного договору не буде. Це в принципі не діалог. І наївно вважати, що мільйон українців, безпосередньо залучених у ЗСУ – гомогенна структура (чшшш, то не про то, шо ви подумали) із одинаковими світоглядами, політичними симпатіями, уявленнями про світ та ідеальну Україну. Але вони цілком можуть із цими всіма відмінностями зараз бути об'єднаним ефективним організмом. То чому решта України не може бути такою ж?
Якщо чесно, я б на місці всіх меншин та правозахисних рухів зараз активізувався якнайсильніше, бо це для них найвдаліший момент покращити своє суспільне становище. Бо зараз український народ найближче до розуміння того, як це воно – коли хтось великий і сильний вирішує за тебе, як тобі жити. І чи жити взагалі. Коли хтось не вважає тебе за людину, або вважає людиною другого сорту. Коли вважає, що ти не маєш права сам вирішувати, якою мовою тобі розмовляти, з ким дружити і з якими країнами паруватись. Бо "х**лы – не люди". І оце знамените "від*біться від нас" – воно цілком актуальне не тільки у напрямку Росії, а часто і всередині нашої країни.
І особисто я маю величезні надії на ті мільйони українських біженців, що вони повернуться і розкажуть нам як очевидці, які чудові соціальні, економічні і безпекові речі трапляються з країнами, громадяни яких вміють домовлятись і йдуть один одному назустріч.
