"Ми прос*али все, за що стояв Майдан"
Якщо ви так думаєте, маю для вас кілька історій з власного досвіду
Десь із 2015 року я чую фразу про "Ми прос*али все, за що стояв Майдан". Ну як, ми всі їі чуємо, а хтось і говорить.
Не можу сказати, що ми прям офігєнні молодці, але песимістичні та занепадницькі думки з цього приводу мене ніколи не влаштовували. Бо я порівнюю.
А порівняти можу тому, що довелося подовгу жити у зовсім різних регіонах нашої країни, і досвід цей неймовірно корисний. У 2003 році я переїхала з Рівненщини на Запоріжжя (не Запоріжчину, любі мої). Приїхала і офігіла з усього цього "русского мира". У всіх магазинах і на базарах продавці мене запам'ятовували на кілька років, і не тому, що "меня сложно потерять и невозможно забыть", а через українську мову. От зараз зовсім не перебільшую.
Коли почалася Помаранчева революція, це все полізло ше більше. Хоча й не скажу, що людей, які її підтримували, було обмаль. Я приліпила наліпку з молодим Ющенком на тумбочку, купила помаранчевий пуховик і поїхала у столицю, хоч і всі поїзди поскасовували – довелося викручуватися.
Сусідка по гуртожитку (вона з Маріуполя) переконувала, що ніякої України та української мови немає. Її прізвище було Шевченко
Після приїзду назад відчувався сильний контраст. Одна сусідка по гуртожитку (вона з Маріуполя) переконувала, що ніякої України та української мови немає. Її прізвище було Шевченко. Таких прикладів можу назвати мільйон. Але.
З часом їх ставало все менше і менше. Люди поступово переходили на українську (зокрема, і моя сусідка), змінювали політичні погляди, дізнавалися щось нове з історії, починали цікавитися українською культурою. І вже за якийсь час ставали практично новими людьми. Якраз на їхньому прикладі я сяк-так зрозуміла різницю між "перевзуванням" і щирою зміною світогляду.
Я приїхала до Запоріжжя після Революції гідності і вразилася кількістю жовто-синіх стягів на балконах та вікнах
Я приїхала до Запоріжжя після Революції гідності і вразилася кількістю жовто-синіх стягів на балконах та вікнах. Чи могла я це передбачили тоді, у 2004-му? Та навряд.
Пам'ятаєте ці скиглення щодо бруківки? Тих, кому перш за все було шкода саме її? Чи не здається вам, що кількість таких людей стрімко зменшується? Бо я у цьому абсолютно переконана. Ми змінюємося, і дуже швидко. Не так, звісно, як хочеться любителям кардинальних змін – за два-три тижні. Але це скорость офігітельна. Якщо комусь хочеться ще швидше – співчуваю. Доведеться все життя ходити розчарованими.
