Мислити на 30 років наперед - або програти Росії у культурній війні

У чому проблема з призначенням музиканта Колі Сєрги радником міністра закордонних справ? Офіцер, свідомий громадянин, публічна особа. Але є одне, вагоме і незаперечне АЛЕ. Сєрга не помічав війни впритул - до повномасштабного вторгнення. Це не тавро і не звинувачення - це маркер того, наскільки масштабно і стратегічно здатна мислити людина. Наскільки вона далекоглядна. Адже зараз Україні критично бракує культурних стратегій у боротьбі з російськими наративами. У цьому випадку - висновок очевидний. А як із цим в Росії?

Бачу, треба писати розʼяснення до попереднього допису, бо все забуваю про різні інформаційні бульбашки. Отже, видання "Главком" зʼясувало, що Миколая Сєргу у грудні призначили позаштатним радником міністра закордонних справ.

Спочатку про самого Сєргу. Вважаю, що на стьоб він не заслуговує з багатьох причин. Так, він вже під час війни жив в Росії і не розумів ситуації. Або йому було байдуже. У цьому зазвичай складно розібратися. Проте після початку повномасштабного вторгнення він пішов у Сили оборони та заснував "Культурний десант", який займається важливими справами, зокрема за кордоном.

Також він досить, як мені здається, чесно визнає колишні помилки, незацікавленість політикою, війною і тд. Пояснює свою поведінку без виправдань. Це особливо цінно, бо так зробили одиниці. Нині я чую про нього багато гарних відгуків і характеристик.

Разом із тим, це призначення є черговим і яскравим показником ставлення у нашій країні до культури. Його ви можете спостерігати щоразу, коли обговорюють можливого кандидата чи кандидатку на пост очільника Мінкульту. Знаєте, кого часто називають? Леся Подервʼянського. Або інших діячів та діячок, яких однозначно можна назвати визначними і професійними. Це режисери та режисерки, актори та акторки, співаки та співачки.

Але робота міністра - це про інше. Про менеджмент, бюрократію, стратегію, вміння працювати з людьми, бюджетами і паперами. Коли йдеться про всі інші міністерства, людям це зрозуміло. Та тільки справа доходить до Мінкульту - все рушиться. Люди уявляють це відомство як якусь мистецьку резиденцію, з богемними тусовочками і з не зовсім серйозними завданнями. Ну це ж культурка, що там може бути складного.

Зокрема, через це у нас багато процесів перебувають у справжній сраці. Особливо - культурна дипломатія. Бо це дуууууже складно. І дуже комплексно. Потрібен неабиякий досвід, аби в цьому розбиратися. Це не лише про організацію концертів чи покази стрічок. І все не так просто, як зазвичай здається.

Навіть щось явне. Приміром, та ж купа нагород фільму "Анора" на Оскарах - результат багатьох індустріальних та медійних моментів, а не лише російських впливів. Успіх "Росіян на війні" - так само. І, нагадаю, з цим успіхом ми так і не змогли дати раду, навіть на рівні міністерства. МЗС почало протестувати проти показів, але досягло зворотньої реакції. На фестивалі у Торонто українців звинуватили в агресивній поведінці та навіть погрозах на адресу авторів фільму. Сам фільм отримав суперпозитивні відгуки преси.

І така ситуація повторюється і повторюється. Хто порадить міністру іншу стратегію? Бо вона шалено потрібна. Цим би могло займатися Держкіно, але ні. Воно повністю втратило всі можливості та перебуває в анабіозі.

У Росіі цим ділом займаються люди, які здатні планувати на 10, 15, 20 років наперед. У них виробляються стратегії ще з кінця 90-х. А у нас, нагадаю, лише зараз взялися за такий план - до 2030 року. І його запросили обговорювати людей, які так само роздуплилися про війну лише три роки тому.

Це не робить їх поганими людьми, це не говорить про те, що вони не переосмислили себе і що нині не роблять чогось хорошого. Але це робить їх тими, хто мислить не стратегічно і не бачить глобально, а лише собі під ноги. А так у культурній дипломатії не годиться. Бо мʼяка сила - це те, що твориться довго і послідовно, тому і діє відчутно.

Оригінал