"Нормандський формат" перетворюється на пастку для України
Ця гра в довгу. Вона виснажлива
Не знаю, як ви, а я б поки не радів, що Джо Байден і НАТО, як висловився Аркадій Бабченко, "послали" Путіна. Це було очікувано. Але ситуація набагато складніша.
По-перше, зберігаються шанси, що Путіну, аби він хоч трохи послабив напругу навколо України та не робив наступних кроків убік повільного загострення (а варіантів у нього вистачає), кинуть бодай якусь "кістку". Не обов'язково документальну. Досить, наприклад, публічного визнання (як-от, з боку глави МЗС Німеччини Анналени Бербок), що "вступ України до НАТО не на порядку денному". Якщо таке сказано публічно, які запевняння щодо блокування вступу України в НАТО можуть дати Путіну неформально й непублічно? І як він може зафіксувати ці непублічні обіцянки, аби в якийсь момент потім зробити їх публічними, як вже було з конфіденційними листами до Лаврова з Парижа та Берліна? Якщо щось таке стається чи ще станеться, можна буде сказати, що традиційна тактика Путіна вкотре спрацювала: він наступає, а потім вимагає від іншої сторони бодай якогось відступу в обмін на те, щоби сам Путін в кращому разі повернувся туди, де був.
Зберігаються шанси, що Путіну, аби він хоч трохи послабив напругу навколо України та не робив наступних кроків убік повільного загострення, кинуть бодай якусь "кістку"
По-друге, "нормандський формат" тепер перетворюється на пастку для України: в цій новій ситуації в частини французького та німецького політикуму явно загострюється бажання "хоч би як це все пошвидше припинити" – звісно ж, коштом не Росії, а України. Зі збереженням обличчя, звісно, з купою реверансів, але ж. І, знов-таки, для Путіна ця гра (в якій він вміло використовує глибоко вкорінений антиамериканізм Франції) поки що безпрограшна: він ще нічого не втратив, лише погроз наслухався, натомість чи не буде відступів та поступок (явних чи неявних) в найслабшій ланці тих, хто йому протистоїть – питання відкрите.
Ця гра в довгу. Вона виснажлива. І найбільше, звісно, саме для України. Так, в середньостроковій перспективі Путін втрачає на Заході репутацію "договороздатного"; але на це йому плювати. Він дедалі відвертіше просто змушує всіх рахуватися з наявною в нього силою, а уславлену "економічну взаємозалежність", яка за "планом Шумана" назавжди унеможливила війну Франції та Німеччини, демонстративно перетворив на інструмент досі радше успішного шантажу. На жаль, геррам та месьє ще й досі важко повірити, що з Росією цей рецепт не працює й не спрацює. Що довше на Заході вірили в його "адекватність", то далі він, використовуючи цю західну наївність як слабкість, встиг просунутися у своїй різнорідній експансії. Іншого шляху в нього немає. І "в нього" – це не особисто в Путіна, а в правителя Росії в її сьогоднішніх кордонах, хай би яким було його прізвище.
Тому пильнуймо і чекаймо свого часу. Він точно настане. Питання лише – як і коли.
Коментарі