Є надія, що Путін і Байден побачили прірву. І вирішили від неї відповзти

Вашингтон і Москва шукають нову форму мирного співіснування

Байден і Путін глянули один одному в очі.

І вирішили знімати напругу. Але зберігати свої позиції щодо тих подразників, які ліквідувати неможливо.

Саміт викинув на поверхню те, що можна назвати драмою, до якої залучено обидві країни. Драма в тому, що обидві сторони не можуть вискочити з пастки взаємної ворожості. Обидві сторони шукають спосіб управління несумісністю своїх принципів. Але постійно втрачають кермо управління. У Женеві Байден і Путін спробували повернути управління.

Для США відносини з Росією важливі для підтримки глобальної стабільності, але і для вирішення власних зовнішньополітичних завдань. Для Росії США означають набагато більше, ставши внутрішньосистемним фактором. Ці відносини - підтвердження державності, яка залишається хребтом російської системи. Америка грає і роль "ворога", коли Кремлю потрібен засіб мобілізації суспільства. Чим слабшою стає легітимація влади через вибори - тим більше потрібний "ворог".

Жодна нація не збуджує у російської еліти настільки сильні почуття. Америка відтворює у неї одночасно Веймарський синдром і зловтіху щодо очікуваного занепаду Америки.

США грають для Росії системну роль в будь-якій якості - і як противник, і як ситуативний партнер. Найпринизливіше для державної логіки - якщо Америка почне Росію ігнорувати. Але Росія може знайти привід повернути увагу! Згадаймо квітневу ескалацію поблизу українського кордону.

Той факт, що Вашингтон намагається згладити конфронтацію з Москвою, говорить про те, що там є і усвідомлення небезпек в разі ігнорування Росії, і надія на користь діалогу. Головне: Байден прийшов до висновку, що ізолювати Путіна собі дорожче.

Обидві сторони давно намагаються знайти модель "стримування - діалогу". Але обидві розуміють цей баланс по-своєму. В результаті ми бачимо постійні "гойдалки": кожна спроба Москви і Вашингтона "перезавантажитися" закінчується ворожнечею. Зрозуміло чому - збіг тактичних інтересів не здатний пом'якшити несумісність системних принципів.

Поки не видно, що Захід має стратегію щодо Росії. Важко будувати політику щодо суб'єкта, який існує за рахунок амбівалентності: "бути проти Заходу - бути всередині Заходу - бути із Заходом".

Росія демонструє вищий клас еклектики. Кремль не втомлюється стверджувати, що США занепадають. Путін твердить, що США "твердим кроком йдуть прямо шляхом Радянського Союзу". Але якщо вік Америки завершується, навіщо вимагати у США поваги і скаржитися на загрози звідти? І навіщо погоджуватися на саміти?!

Це виглядає як політична шизофренія. Але в ній сила! Немає нічого небезпечнішого за суб'єкта, від якого не знаєш, що очікувати. Суб'єкта, який то готовий дружити, то погрожує, демонструючи ядерні боєголовки.

Ось і доводиться Вашингтону шукати діалог з системою, яка побудована на грі в "обманки". Іронія в тому, що поки обидві сторони шукають точки дотику, вони опинилися в тіні китайського Дракона, який чекає шансу скористатися їх ворожнечею.

Те, що Байден до саміту не викотив хворобливі санкції щодо Росії і навіть забув про заплановані на 2 червня санкції за отруєння Навального, примітно. Для Байдена жорстокість Кремля, видно, небезпечніша, ніж невдоволення у власному таборі, який вимагає жесті.

Вашингтону доводиться болісно шукати спосіб поєднувати боротьбу за демократію і необхідність займатися з Росією геополітикою. Щоразу доводиться вибирати, що важливіше: Україна, Навальний і свободи або ракети, Сирія, Іран, Афганістан. Поки жодному американському президентові не вдалося вирішити проблему дисонансу.

На тлі російсько-американських відносин, що впали, женевський саміт виглядає проривом. Завершення "війни посольств", рішення про початок консультацій з питань безпеки та регіональних конфліктів говорить про бажання вийти з окопів. Поважні відгуки лідерів один про одного (Байден: "у нас була позитивна розмова"; Путін: "говоримо на одній мові") і сама "картинка" саміту дозволяють припустити, що вони знайшли взаємне розуміння. При цьому вони залишилися по різні боки ідеологічної барикади.

Їхні переговори не були пошуком довіри. Це була розмова про інтереси і як їх просувати так, щоб не викликати обвал. Починається спроба Вашингтона і Москви знайти нову форму мирного співіснування.

Примирливий тон саміту, однак, не гарантує навіть "холодного миру" між нами. Співпраця ядерних держав без довіри між ними - це ходіння по канату над прірвою без страховки.

Поки неясно, наскільки цей саміт допоможе Росії і США зблизити свої уявлення про "лінію Мажино". Важко домогтися заспокійливого балансу сил при їх дисбалансі.

Продовження розмови можливе, якщо питання цінностей буде відкладене в дальній ящик ("котлети окремо, мухи окремо", як каже Путін). Байден, запросивши Путіна на зустріч, вже зробив пріоритетним "інтерес". Не обов'язково тому, що вважає агресивність Кремля основною загрозою. А тому, що Вашингтон повинен догодити Путіну перед тим, як сконцентруватися для відповіді на основний виклик для Заходу - Китай.

Виникає виклик для Росії: як в ситуації протистояння двох гігантів не стати чиїмось пішаком?! Бути на лінії вогню небезпечно. Але для Росії виявитися в китайському таборі ще небезпечніше.

Байден буде намагатися перетворити Росію і Китай з фактора розмивання Заходу на фактор його консолідації. Іронія в тому, що Париж і Берлін вважають за краще бачити основний виклик у Росії - не в Китаї. "Росія є основним викликом", - стоїть на своєму Меркель, а слідом за нею і Макрон. Значить, Байдену не вдалося "побудувати" Європу і поле маневру для Кремля залишається.

І все ж: позитивне значення саміту в тому, що є надія, що обидві сторони побачили прірву. І вирішили від неї відповзти. Ніхто не хоче ескалації.

Однак, платою за стратегічну стабільність зазвичай виявляється свобода. А сама "стратегічна стабільність" є пошуком статусу-кво, який постійно вислизає.

Правда, Баден сподівається, що вдасться поліпшити відносини з Росією "без відмови від принципів". Відповімо словами самого президента Байдена: "We'll find out". Поживемо побачимо. Але будемо готові і до похмурої погоди.

Оригінал