Треба мати міцні яйця, щоб відмовитись від крихт з імперського столу

Український креатив плюс російське бабло та медіа – це нові герої УРСР

У твіттері багато хто обурений участю української артистки у проєкті вшанування пам'яті російського культурного діяча, життя якого трагічно обірвалось у російському ж концтаборі (Українська співачка Аліна Паш взяла участь у записі триб'ют-альбому до 130-річчя російського поета Осипа Мандельштама. - Gazeta.ua).

А у фейсбуку — навпаки: гордість, молодці, класна робота, продакшн, спервадобейся, качєство, оце все.

Лірика:

В принципі особистість артиста/менеджмента тут не відіграє ролі, тому що таке (участь в культурних ініціативах держави-ініціатора військової агресії та анексії) трапитись може з кожним, хто не відчуває своєї відповідальності перед іншими громадянами за тримання своєї ділянки культурного ланцюжка, що являє світу наш культурний контур.

Тому що культурний простір, що постійно в динаміці, розширюється і згортається постійно — це результат конкретної щоденної діяльності.

І якщо уявити, то кожен з нас підіймає цей тоненький ланцюжок і тримає, коли:

- спілкується українською;

- знайомиться постійно з історією своєї сім'ї, міста, регіону;

- вивчає народну та міську культуру;

- споживає місцевий культурний продукт і інвестує в нього;

- постійно читає і створює щось нове українською;

- презентує українських діячів на світовій культурній сцені - цікавиться впливом українців на світову культуру та історію та вчасно "маркує їх";

- відновлює історичну пам'ять і пропрацьовує, проговорює її складні епізоди, витісняючи їх з території незнання та розпливчастих описів;

- формує суб'єктність і погляд на події з точки зору "українського контексту";

- робить щось, що робить "українське" конкурентноздатнішим у світі.

Деякі виробляють абсолютно нові кільця-ланки. До деяких ланок просто більша увага. ("Зфіга ви кинули, ми ж на вас дивимось?") Одиниці тримали ланцюжок, коли всі жбурнули і сховали подалі від чужих очей. Он ті підіймають його над головою тільки тоді, коли всі навколо тримають, бо не мають сил тримати на самоті. Багато хто про всяк тримають у жмені ще кілька мотузок і бродсько-дудівський канат, і теж вважають своїм обов'язком їх тримати. Просто аби світ тримав їх міцніше, бо що це за ланцюжок такий тонесенький.

У деяких цей ланцюжок сталевий і міцний. У декого паперовий і прозорий. Деякі просто бачать, що він ніби є, назовні, та якісь інші люди є, для яких він важливий, але самі вони тримаються за камінь всередині себе. За гаманець. За іншу людину. Не хочуть бути частиною світу, в якому вони з кимсь далеким мусять пов'язуватись і мати спільне.

Деяким ми роль тримача ланцюжка приписуємо. І нам це потрібно більше, аніж їм. Деяким повертаємо, бо їм тихо чи під фанфари усучили чужий.

Повторюсь, не всі усвідомлюють потребу, важливість, честь, економічну доцільність і перспективи тримання саме своєї ділянки ланцюжка, що маркує, відвойовує, позначає навколо український простір. Такому ні дітей не вчать як слід, ні дорослих. Тобто ми розуміємо, що десь там, в архівах, за біографіями, нематеріальною культурною спадщиною, між листочків калини воно є, це невидиме важливе. Але не факт, що всі розуміють, що саме і чому. Зокрема, в рамки патріотичного виховання аспект роз'яснення особистих переваг від цілісності своєї ідентичності, і ролі в ній національного компонента не входить, напевно.

Фізика:

Використовувати широку смугу російських медіа задля піару свого продукту, з точки зору бізнесу доцільно, звісно. В Україні тисячі бізнесів з російським капіталом. Якщо йдеться лише про бізнес.

Аліна Орлова заспівала все литовською аби хоч якось відокремитись від наративу організаторів, а ми, маючи хороші переклади Мандельштама від видавництва "Дух і Літера" не скористались.

Коли до тебе приходить пропозиція, яка під прикриттям культурного проєкту гарно і ласкаво, модно і масштабно вписує тебе у справу цементування "русского мира", з, ймовірно, гонорарною частиною чи відрахуванням з цифрових носіїв та гарантованим покриттям мільйонної аудиторії, під час локдауну, треба мати доволі крєпку голову, аби розуміти, на що ти підписуєшся насправді. А також міцні яйця чи переконання аби сказати "ні", відмовляючись від крошок з щедрого імперського столу.

Крошки з імперського столу традиційно більше аніж те, що може запропонувати український глядач, слухач, фонд та організатор. Я постійно наводжу цей приклад, але на початку 2000-х саме так українці полюбили багато українських груп через російські музичні канали та їх медіа. Ця історія знов повторюється останні роки з новою генерацією артистів. Український креатив + російське бабло та медіа = нові герої УРСР.

Небажання працювати творців в Україні щедро підживлює функціонування вороватих організацій колективного управління. Традиційно, десятиліттями, тихо, тусовкою у сорок пар рук на ринок у кілька мільйонів, з мовчазного схвалення Мінекономік та інших Мін різних періодів, ці конторки, які може замінити гарно написаний код, поправка в законопроєкт та відкритий реєстр прав, обкрадають артистів, виконавців, ресторани, рекламодавців та медіа. Їм вистачає, артисти задовольняються тим, що їм перепало в результаті мутних розпилів, і не ремствують. Нещодавно кілька таких організацій отримали державну акредитацію, під мовчазне схвалення частини істеблішменту.

Аналогічні культурні проєкти в Україні вимагать великої грантовидобувчої роботи. Якщо ви порівняєте як виглядають творчі проєкти за участю митців на слова великих українських поетів, ви побачите 2-3 успішні кейси з бюджетами і командами і багато ініціатив, реалізованих "на колінці", що точно не на користь митцям і аудиторії.

Зберігати чужу, навіть прекрасну, значиму біографію, за наявності величезної потреби наново відкривати локальних героїв і відновлювати історичну справедливість, реабілітуючи їх трагічні долі та спадок, перемелений радянською машиною — нащо?

Висновки:

1.Ті, хто обурюються, вибачте, мені шкода, але ви нічого, нічого, нічого не зможете донести до людей, для яких є важливим саме масштаб проєкту. Ну є такі люди. Велике=гідне уваги.

2. Ви нічого не зможете донести людям, когнітивний ресурс і естетичний досвід яких не сприймає добро, цінності, гідність, історичну правду, якщо ті загорнуті у кривий сайт з назвою "Наші рідні соловейки", а масштабні культурні, класні українські проєкти вони або не бачили, або дивляться на них впритул і не бачать. Ну є такі люди.

3. Є ще інші люди, діти називаються. Для них красиве, модне = хороше. Бо там торжество життя і творчості. Інколи туди додають розмови про свободу, мистецтво поза політикою, людяність, оце все. Я і сама там часто буваю, серед дітей, і вірю в силу мистецтва. Але не так сильно, аби візуалізувати, щоб танки, найманці і мотороли, слухаючи це іскуство, закричали "Ви чули Мандельштама українською? Це ж не наша земля! Що ж ми тут робимо!" І тут вони значить плачуть, каються, воскрешають убитих місцевих жителів, розвертаються і їдуть з Донецька назад в Ростов, розумієте? Давайте не чіпати дітей, діти - це святе. Але й відповідальність на них покладати не варто.

А так класний проєкт, звісно.

Оригінал