Окупанти вкрали життя у живих

Зараз все ясно: або ми, або вони

У перші години і дні психіка отримала річну дозу кортизолу, але потім знеболилась, окопалась, увійшла в режим "бодре турбо", оскільки була велика визначеність (а психіка любить визначеність).

Все ясно:

Рускій корабель – туди.

Гроші і підтримку – сюди.

Своїх – обігріти, нагодувати, сховати.

Зараз визначеність більша і ясніша: або ми, або вони.

Що, в принципі, накладає драматичний фльор на все, що ти робиш чи не робиш.

Розвішуєш білизну у кімнаті і думаєш – як вона буде виглядати з вулиці без стіни?

Відправляєшся за хлібом далі ніж 2 км і думаєш – візьму пів літра води, раптом засипле, хоч не зневоднюсь, може, за добу відкопають.

Приходить ясність, що це надовго і ти сам собі даєш вирішувати: надовго – це на три місяці чи рік? Чи три роки? Можеш поїхати і мучатись. Можеш лишитись і померти. Можеш поїхати і померти. Можеш лишитись і допомогти вижити. Життя любе жовто-голубе.

Хтось встиг організувати схеми, а хтось досі не може повірити, що все це з нами, і щоранку намагається прокинутись ще раз.

Хтось встиг за кілька днів полону чи евакуації прожити кілька життів.

Місяць вкраденого життя у живих. Місяць ясності чи віримо ми в те, що ми – люди.

Після війни у українок народиться багато дітей. Багатьох з них називатимуть Марійками і Маріками на честь Маріуполя, його героїчних мешканців і захисників. Усі молитви за мертвих і живих на окупованих територіях і за тих, хто допомагає їм вийти звідти.

Оригінал