Метастази репресивної машини досі розростаються

Нам треба зі спринтерською швидкістю проходити той шлях, який ми мали пройти ще 100 років тому

Зіштовхнувшись з комуністичною репресивною машиною на початку ХХ століття, українці зазнали чи не найбільших страждань за всю свою історію. Головна мета більшовиків полягала у тому, аби зламати опір та деформувати наш соціокультурний і політичний уклади. І якщо з політичним питанням на першому етапі розправилися за допомогою багнетів і гармат, то з традиційним соціокультурним устроєм довелося "попрацювати" ще не один десяток років.

Важливо відзначити, що політика, самоідентифікація соціуму і культура – це глибоко взаємопов'язані процеси, що витікають одне з одного. Саме тому більшовики розуміли, що недостатньо встановити лише політичний і військовий контроль над українцями, треба бити "в серце нації".

Політичні репресії в СРСР здебільшого торкалися не політичних, а культурних опонентів комуністів, які ідентифікували себе як незалежних і вільних людей. І якщо до кінця 1920-х більшовики ще "підчищали" залишки військового і політичного опору в Україні, то вже на початку 1930-х основні зусилля репресивної машини були направлені на "соціокультурне ядро" українців – селян.

Першими постраждали ті селяни, які власною працею і незалежністю створили успішні й процвітаючі господарства. Так звані "куркулі" - це успішні фермери, середній клас того часу, який зберігав у собі українську ідентичність. Більшовики це розуміли, тому для них селяни уособлювали найбільшу небезпеку. Напередодні Голодомору по всій Україні було зафіксовано близько 5 тисяч селянських повстань, за даними Інституту національної пам'яті. Можна сміливо стверджувати, що геноцид українців 1932-33-х років – це апофеоз політичних репресій СРСР в період до початку Другої світової війни. Від 5 до 8 мільйонів загиблих українців – це від 5 до 8 мільйонів носіїв свободи, національної культури та ідентичності – ворожих понять для комуністів.

Голодомор залишив глибоку рану на тілі української нації й призвів до утворення колективної психотравми. Чи вдасться її коли-небудь виміряти у просторі та часі, невідомо. Україна до Голодомору та після – це дві різні країни за своїм соціокультурним характером.

Наступні етапи політичних репресій лише "доводили до ідеалу" проєкт "більшовицької України". За задумом комуністів, в ній не повинно було бути ані неконтрольованої політичної і культурної еліти, ані незалежних селян і робітників. По своїй суті політичні репресії – це метод нав'язування свого наративу, в просторі якого може існувати лише та Україна, яку ви бачите "тут і зараз". Все, що було до більшовиків і все, що проти них – не мало права на життя. Гідність, свободу і час на проходження власного соціокультурного шляху становлення в модерному світі – саме це втратила Україна у ХХ столітті.

Після селян були репресовані залишки інтелігенції, які свого часу були приспані ілюзією лояльності з боку більшовиків. Але їх використали лише для створення культурної ширми, яка ховала від широкої публіки справжнє обличчя СРСР. Україна зустріла Другу світову війну пригнобленою, заляканою й приниженою. Танки й гармати лише додали шрамів на її тілі, перетворивши страждання на частину національної свідомості. Фактично, починаючи з 1920-го року, Україна безперервно бачила насильство і приниження протягом чверть століття. Ціле покоління було знищене, й саме на їхніх кістках був зведений проєкт УРСР, який насправді "працює" і досі.

Радянська людина – це не продукт України, а УРСР. В її свідомості шлях до успіху лежить виключно через застосування сили, а розуміння гідності вкрай деформоване або взагалі знищене; національна ідентичність є ворожим терміном. Звідси – тяжіння до "сильної руки", нестійкість до маніпуляцій та занижена самооцінка.

"Великий соціальний експеримент" у вигляді СРСР фактично зруйнував природний порядок життя українців й відкинув наше суспільство у темну "печеру", вихід з якої ми вже бачимо, але досі до нього не дійшли.

Новий світовий порядок, який з'явився після Другої світової війни, та задекларовані у всьому світі права людини стали головною загрозою для СРСР, адже вони били в саме серце тоталітарної машини. Це відкрило новий фронт боротьби українців і, одночасно, нову хвилю політичних репресій проти дисидентів. І хоча політичні репресії проходили в умовах вже деформованої соціокультурної свідомості українців, дисиденти несли надзвичайну загрозу для комуністичного режиму. Вони продемонстрували СРСР, що українці пристосувалися до нових умов і почали вести війну за свою гідність і свободу вже не на полі бою, а на радянському і міжнародному правових майданчиках. В цьому випадку на стороні українців був вже весь прогресивний світ.

У стратегічному вимірі Україні вдалося вирватися з того синтетичного світу, який був створений більшовиками. Втім, наслідки масових політичних репресій будуть дзвінко гомоніти в поведінці людей ще багато років. Суспільство, яке 70 років зазнавало принижень і насилля, перейняло репресивні моделі поведінки й реалізує їх всередині себе. Тому, аби вирватися зі встановленого радянською владою наративу, слід боротися з її метастазами. Нам треба зі спринтерською швидкістю проходити той шлях, який ми мали пройти ще 100 років тому, паралельно відновлюючи свій природній соціокультурний порядок.

Антон Мороз, для Gazeta.ua