Про пам'ять, примирення та історичну відповідальність Німеччини

Німці досі слабо усвідомлюють подвиг українців у Другій світовій

Сьогодні День пам'яті та примирення, коли ми вшановуємо загиблих під час Другої світової війни.

Серед них і мій дід, Вовк Федір Кіндратович, українець із Золотоніщини на Черкащині, що воював рядовим з червня 1941-го. Загинув 23 листопада 1944 року при звільненні Угорщини. І молодший брат мого батька, який помер немовлям під час німецької окупації України. Тож батьківська родина споловинилася – з чотирьох рідних душ після війни в живих лишилося тільки двоє – моя бабуся і малий батько.

Пам'ятна дата 8 травня – день капітуляції гітлерівської Німеччини у 1945 році – нарешті єднає українців з іншими європейськими народами у загальній традиції вшанування як загиблих воїнів, так і усіх жертв війни й злочинів проти людяності, скоєних у ті жахливі роки.

День пам'яті та примирення став можливим, зокрема, завдяки процесу декомунізації, запущеному у 2015-му відповідним законом.

Разом з усіма народами Європи ми вшановуємо подвиг українського народу як частини антигітлерівської коаліції, його визначну жертву і внесок у перемогу над нацизмом у Другій світовій.

На жаль, в Німеччині й досі вкрай слабо усвідомлюють роль України та величезну історичну провину саме перед українцями як однією з найбільш постраждалих від німців європейських націй.

Так, наприклад, виступи депутатів Бундестагу під час дебатів щодо проєкту резолюції "Історична відповідальність Німеччини перед Україною" у травні 2017 року засвідчили, що цей процес дається німцям вкрай важко. У Німеччині досі існують серйозні проблеми в сприйнятті України.

А в травні цього року посол України в Німеччині Андрій Мельник навіть змушений був публічно відмовити меру Берліна у спільному з російським послом покладанні вінків 2 травня, окремому від традиційної церемонії європейських послів у пам'ятну дату 8 травня. Наш посол у своєму відкритому листі меру, що мав резонанс у німецькій пресі, також зупинився на темі історичної відповідальності Німеччини перед Україною.

Проблема в тому, що багато німців досі ставляться до України як частини колишнього СРСР або "історичної Росії", що заважає їм сприймати Україну як суверенну державу з власною історією та ідентичністю, а також з народом, орієнтованим на цивілізаційну Європу.

Більше того, домінуюче місце в колективній свідомості німців на сході Європи й досі займає Росія. А в частині відповідальності за нацистські злочини - "комплекс вини" перед євреями, поляками та росіянами.

Але не перед українцями як одними з головних жертв нацизму. Натомість, поширені кремлівські пропагандистські міфи із спотвореною інтерпретацією історії.

Насправді ж Україна, як і сусідня Білорусь, втратила в часи Другої світової війни ледь не найбільшу частку свого населення серед усіх нинішніх країн Європи. А з сукупних людських втрат СРСР у 27 млн загиблих майже 40%, або близько 10 млн жертв, були українці.

Тож, очікую, що колись канцлер Німеччини приїде "вшанувати пам'ять мільйонів загиблих з вини німців", зокрема й моїх рідних, до Києва і Мінська, як це неодноразово робили різні канцлери під час їх численних візитів до Москви, Варшави і Тель-Авіва.

Це стало б важливим кроком до відновлення історичної справедливості, порозуміння та довіри в стосунках між нашими народами.

А до того мені особисто важко дається відчуття примирення з німцями…