Кожен третій українець схвалює застосування катувань "в окремих випадках"

Наслідки масовості тортур і безкарності суб'єктів злочину прямо віддзеркалюються на всьому суспільстві

Катування в Україні є "буденним явищем", на думку правозахисників. Розквітає у закритих установах на кшталт СІЗО, в'язниць, інтернатів, соціально-реабілітаційних центрів і навіть лікарень.

Оціночна кількість жертв катувань лише в органах поліції становила у 2015 році майже 63 тисяч осіб, у 2017 – майже 100 тисяч, а у 2018 – 64 тисячі осіб, згідно із соціологічним опитуванням. Така оцінка – не дивина, адже дослідження демонструє і високу толерантність до тортур в Україні. Кожен третій українець вважає допустимим застосування насильства і катувань "в окремих випадках". Приміром, якщо людину підозрюють у важкому злочині. Наслідки цього трагічні. Їх можна побачити на прикладі резонансних подій, які відбулися в Україні лише за останні півроку.

Торік восени у Дніпрі Державне бюро розслідувань викрило чотирьох поліцейських у застосуванні катувань. Правоохоронці затримали чоловіка за підозрою в крадіжці, за даними слідства. Коли ж той не визнав провину, поліцейські, не довго думаючи, почали "вибивати" в нього зізнання у приміщенні відділення поліції.

Тоді ж вибухнув скандал навколо одеського центру соціально-психологічної реабілітації "Світанок", де дітей "виховували" кийками та крижаною водою. Відомо, що співробітники охоронної компанії, які обслуговували центр і залучалися адміністрацією для "виховання", били дітей кийками, електрошокерами та ременем. В якості покарання змушували вихованців центру присідати з витягнутими руками до знемоги. Одному із охоронців вже оголосили вирок за статтею "катування". Йому загрожує до п'яти років позбавлення волі.

Однак, це швидше виняток, аніж правило. Більшості таких "охоронців", "наглядачів" та "поліцейських" вдається уникнути відповідальності, адже найчастіше подібні злочини кваліфікують не як катування, а – перевищення службових повноважень і такі справи просто губляться серед інших, куди менш серйозних злочинів.

Приміром, у 2018 році за статтею 127 ККУ (катування) було зареєстровано 206 кримінальних проваджень, а за ст. 365 (перевищення повноважень) - 1629. З них до суду дійшли всього кілька десятків.

Допоки ж "лідером" за кількістю та рівнем засекреченості тортур лишається пенітенціарна система. На початку 2020 року в ЗМІ з'явилася інформація про бунт, який в'язні, начебто, готували в Олексіївській колонії №25. На місце одразу виїхали правозахисники, адже зазначена установа неодноразово фігурувала у скандалах, пов'язаних з тортурами. Проте, адміністрація колонії, порушуючи закон, не допустила правозахисників до ув'язнених. У Харківській правозахисній групі розповіли, що напередодні "бунту" отримали від в'язнів повідомлення про зґвалтування засуджених дерев'яною палкою і про те, що одного з утримуваних зв'язали і покинули на сім діб без води та їжі. Уже два місці ситуацію моніторять як громадські об'єднання, так і Офіс генпрокурора та Омбудсман.

Наслідки масовості тортур і безкарності суб'єктів злочину прямо віддзеркалюються на всьому суспільстві. Фізично і психологічно травмовані жертви катувань рано чи пізно виходять з місць несвободи, повертаються у суспільство і проєктують свої травми на оточуючих. Ці проєкції набувають різних проявів, але так чи інакше - деструктивно впливають на ментальне здоров'я популяції.

Відсутність справедливого покарання для кривдників є наслідком кількох факторів: прикривання "своїх" з боку правоохоронних органів, відсутності ефективного документування наслідків катувань, а також невідповідності українського законодавства міжнародним нормам протидії тортурам. Наразі Україна є лідером за кількістю скарг на порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (заборона катувань) у Європейському суді з прав людини. Це призводить до значних фінансових та репутаційних втрат країни.

Вирішення критичної ситуації з катуваннями в Україні має початися саме з цих трьох напрямків. У іншому випадку, негативні соціальні прояви наслідків катувань будуть тиснути на українців з подвійною силою.

Одним з інструментів, який потенційно може вирішити проблему з неналежним документуванням тортур в Україні, може стати Стамбульський протокол. Це - керівництво, актуальність якого доведена у багатьох країнах світу. За його допомогою фахівці ефективно фіксують і розслідують випадки катувань, що значно підвищує рівень протидії цьому явищу. Для імплементації Стамбульського протоколу в Україні необхідно пройти довгий шлях: від навчання фахівців - до змін у законодавстві. Проте, перші кроки вже зроблені і є значні сподівання на позитивні зміни у цьому напрямку.

Чи зможе Україна врешті позбутися спадку тоталітарного режиму у вигляді толерантності до тортур – покаже час. Однак кожен член суспільства повинен розуміти, що врожай, який породжують тортури, куди гірший за "насильство в окремих випадках".

Антон Мороз, для Gazeta.ua