Театр чотирьох акторів у Парижі вимагав від українського президента драми

Москва не зможе змусити Україну приєднатися до ОРДЛО

Правду говорити легко і приємно. Ось я і повторюю правду про Мінські угоди вже майже 5 років поспіль, починаючи з 14 лютого 2015 року. Спочатку кілька слів про передісторію цього документа, фейкового від народження.

На прямій лінії зі співгромадянами 17 квітня 2014 року Володимир Путін надихнув країну, повідомивши, що всі ми носії духовності, яка піднімає нас над іншими народами і державами. І поставив найближчу духопідйомну мету – Новоросія: десять російських областей, незаконно переданих Україні чи то жидобандерівцями, не то жидобільшовиками. Але потім з'ясувалося, що в десяти з цих дванадцяти регіонів, які зараховали до Новоросії, не знайшлося навіть достатньої кількості бабусь, що вижили з розуму, для організації регулярних масовок з хоругвами і путінськими іконами. У двох областях в декількох містах вдалося закріпитися озброєній до зубів компанії професійних диверсантів, офіцерів ФСБ і ГРУ, фашистів РНЄ, кримінальників, козаків, ветеранів афгано-кавказької колоніальної війни. Промениста Новоросія зіщулилась до недогризка ОРДЛО. Щоб їх звідти не вибили, необхідною виявилася підтримка підрозділів відпускників російської армії з танками, БТР, установками "Град", "Ураган", "Торнадо", ЗРК "Бук", котрі придбали у військторгу, - пише Андрій Піонтковський для "Радіо Свобода".

В інтерпретації Кремля Мінські угоди - це проект розповзання ракової пухлини, яку створили окупанти, на територію всієї України

Фундаментальною політичною слабкістю руху "доведених до відчаю корінних жителів Новоросії", що відрізняє його від будь-якого іншого сепаратистського проекту в світі, була відсутність в ньому органіки. Нездатність чітко артикулювати ні причин свого "відчаю", ні цілей свого "протесту". За них це намагалися робити військові злочинці з російського телебачення. Вони посилали на забій і вбивства молодих людей, щоб ті зупинили, нарешті, жидобандерівців, які систематично розпинали на дошках оголошень трирічних російських хлопчиків. І тільки один з московсько-донецьких ідеологів Олександр Бородай вперше, артикулював - нарешті, логічно і послідовно - філософію путінської авантюри, діалектично вивернувши навиворіт тему сепаратизму: "Межі "русского мира" значно ширші за кордони Російської Федерації. Я виконую історичну місію в ім'я російської нації, суперетносу, скріпленого православним християнством. Так само як на Кавказі, я борюся в Україні проти сепаратистів, цього разу не чеченських, а українських. Тому що є Росія, велика Росія, Російська імперія. І тепер українські сепаратисти, які знаходяться в Києві, борються проти Російської імперії".

Помри, а краще не скажеш! Програма побудови російського рейху сформульована з позамежною відвертістю. Але, так чи інакше, на повномасштабну війну проти київських і львівських сепаратистів Путін, на відміну від Бородая, не наважився. Проте і від вистражданих планів підпорядкування всієї України категорично не бажав відмовлятися. Він став палким прихильником "територіальної цілісності" України. В інтерпретації Кремля Мінські угоди - це проект розповзання ракової пухлини, яку створили окупанти, на територію всієї України. Двотактна спецоперація знищення віками ненависної Москві української держави: спочатку захоплення частини її території, потім необмежене розширення зони окупації під єзуїтським приводом "відновлення територіальної цілісності".

Україна поверне собі і Крим, і Донбас після історично неминучого краху путінської імперії

Путін прагне заштовхнути повністю підконтрольну йому ракову пухлину ДНР/ЛНР в політичне тіло України. Символічно, що за кілька місяців до смерті товариш Сталін так само намагався спокусити ФРН об'єднанням з НДР, при збереженні в останній СЄПН, Штазі та контингенту Радянської армії. ФРН дійсно об'єдналася з НДР, але дещо пізніше і на інших умовах. Ось так само і Україна поверне собі і Крим, і Донбас після історично неминучого краху путінської імперії.

До недавнього часу Україна впевнено парирувала задум Кремля власним трактуванням Мінських вимог. Не може бути й мови про перехід до політичного порядку денного без виконання Росією базових вимог: припинення вогню, виведення російських військовослужбовців і озброєнь із зони конфлікту, передача Україні контролю над кордоном. Ця українська позиція користувалася підтримкою міжнародного співтовариства. Кремлівську аргументацію "ихтамнет" категорично не приймали. Російську агресію різко засуджували провідні країни Заходу. Проти Кремля діяли досить серйозні політичні та економічні санкції. Україна вигравала процеси проти Росії в міжнародному морському трибуналі, Гаазькому трибуналі, арбітражних судах. Нікому і на думку не спадало діставати Україну як недбайливого школяра якимись невиконаними домашніми завданнями, ставити в кут, змушувати її виправдовуватися і доповідати про виконання чергових російських бажань.

Всім було ясно, що Путін ніколи не піде з Донбасу, а українське керівництво ніколи не зруйнує власну державу заради фальшивого "відновлення територіальної цілісності". Отже, Мінські угоди де-факто мертві. Залишалося тільки виконати перше і єдине реалістичне положення цих угод (припинення вогню на лінії розмежування сторін) і зафіксувати появу на пострадянському просторі ще одного замороженого конфлікту.

Надії на відродження мінського проекту прокинулися в Кремлі зі зміною влади в Києві

Надії на відродження мінського проекту прокинулися в Кремлі зі зміною влади в Києві. Грандіозна брехня команди Зеленського, яка завдала величезної шкоди Україні, - це її пропагандистський мем "партія війни", з якою вона нібито боролася і продовжує боротися. Якщо в Україні п'ять років при владі була "партія війни" на чолі з "кривавим баригою" Порошенком, то тоді праві кремлівські пропагандисти, які стверджують, що агресором є не Росія, а Україна. Уявляєте, який вплив ця ідеологема зробила на міжнародне сприйняття України і на рівень підтримки Заходом її опору російській агресії? Еммануель Макрон і Ангела Меркель миттєво з полегшенням сповзли з позиції союзників українського президента в "нормандському форматі" на роль підручних Путіна. Дійсно, не можуть же вони бути більш проукраїнськими, ніж саме українське керівництво. Тим більше що і німецький, і французький бізнес вже давно розбещені апетитними угодами з путінською клептократією і вимагають продовження банкету.

Що стосується підписання підсумкового документа паризького саміту, то Макрону і Меркель не довелося аж надто старатися викручувати руки молодому президенту. Всю брудну роботу за них вже зробив головний переговірник Зеленського Андрій Єрмак. 14 листопада в Москві він узгодив капітулянтський текст з найлютішим ворогом України Владиславом Сурковим. Ще 12 липня вони ж підписали протокол радників "нормандської четвірки", який вперше наклав на Україну односторонні зобов'язання, поставивши Київ в принизливу позу вічно винного "українського експерта" на російському телебаченні.

Все, що сказав Зеленський на заключній прес-конференції повністю суперечило тому, що він щойно підписав

Але прем'єра в Парижі не могла бути настільки банальною. Театр вимагає драми. Фінальний монолог героя не гри запрагне від актора, а смерті справжньої на біс. І герой його промовив, заслуживши від вимогливих цінителів у далекій нічній засніженій Москві захоплені вигуки: "Мерзотник!" Все, що сказав Зеленський на заключній прес-конференції повністю суперечило тому, що він щойно підписав. Він не визнає вибори, проведені окупантом в окупованому ОРДЛО. Він не дозволить диктувати ззовні зміни в українську Конституцію. І ще він вимагає повернути Крим. Чи не правда, нагадує фінальну сцену з набоковського "Запрошення на страту", коли засуджений запросто йде з ешафота, спокійно переступаючи через картонних катів. Чи надовго йде? Чи далеко? І чи не навмисно?

Я не знаю відповідей на ці питання. Але я знаю інше. Якщо вже Зеленський, не найбільший патріот своєї країни, та ще й щільно оточений відвертими зрадниками і агентами Кремля, визнав за необхідне хеджувати персональні ризики і оголосити urbi et orbi ключові позиції руху "Ні капітуляції!", то це говорить багато про настрої в його країні. І я просто не бачу механізмів, за допомогою яких через чотири місяці Москва зможе змусити Україну приєднатися до ОРДЛО. Цього просто не може бути і не буде ніколи.

Copyright © 2019 RFE / RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Анна Сотнікова Стиліст-перукар, колорист, трихолог
Василь Танкевич Боксерський оглядач
Сергій Грабовський Публіцист, історик
Роман Сініцин Волонтер
Олег Сенцов Режисер, сценарист, письменник
Погода