ОРДЛО з пастки для України перетворюється на валізу без ручки для Москви

Заморожування конфлікту – це найменш поганий варіант як для Києва, так і для путінського режиму

Кремль надає Мінським угодам як своєму інструменту руйнації української державності величезне значення. Світ пам'ятає знаменитий заклик глави російської дипломатії Лаврова: "Ми ніколи не дозволимо Зеленському зіскочити з гачка Мінських угод, нехай він звивається на ньому якнайдовше". А ось інше свідчення російського патріотичного письменника та політика Прилєпіна: "Мінські угоди – це величезна пастка для України, з якої вона ніколи не вибереться до повної втрати своєї державності".

Мінські угоди фактично мертві. Усі розуміють, що Путін добровільно не піде, як він обіцяв, із Донбасу, а українське керівництво не зруйнує власну державу заради фальшивого "відновлення своєї територіальної цілісності". Обидві сторони повинні перестати обманювати себе і один одного, чим вони вкотре займалися вісім годин поспіль 26 січня у Парижі, – пише Андрій Піонтковський для Каспаров.Ru.

У цій ситуації єдиний реалістичний спосіб зупинити кровопролиття, припинити гарячу стадію війни – це заморожування конфлікту, припинення лицемірних розмов про "возз'єднання ОРДЛО з Україною" та запровадження за мандатом ООН міжнародних озброєних миротворців на лінії поділу сторін. Як при цьому окупанти ще кілька років називатимуть собі Крим і ОРДЛО, не має жодного значення. Для всього світу це тимчасово окуповані території України.

Заморожування – це не про статус окупованих українських територій.

Заморожування – це про припинення цілеспрямованого вбивства українських військовослужбовців, що триває уже понад 7 років. Ці вбивства – найважливіший елемент кремлівської спецоперації "Мінських угод", класичний шантаж терористів: не виконуватимете наші політичні вимоги, не зміните вашу Конституцію, не легалізуєте наш військово-терористичний плацдарм ОРДЛО в українському правовому та політичному полі, не введете наших моторол в українські органи влади, тоді ми продовжуватимемо вбивати вас на лінії зіткнення сторін.

Мінські угоди в оркестровці Кремля – ​​це стара (1952) пісня товариша Сталіна про головне – про возз'єднання Німеччини. У товариша Сталіна тоді також було своє ОРДЛО. Називалося воно НДР. І він запропонував канцлеру Аденауеру здійснити, нарешті, очікування німецького народу і возз'єднати ОРДЛО з ФРН. Але зберігши при цьому всі ордлівські інститути (Штазі, тортури, народну міліцію, радянські війська). Аденауер ввічливо подякував диктатору, зауваживши, що він вважає за краще залишатися канцлером половини Німеччини, ніж ставати політзеком в об'єднаній Німеччині. Об'єднання Німеччини відбулося дещо пізніше, але зовсім на іншій основі.

Заморожування конфлікту дозволить Україні вирішити такі завдання:

1. З рук кремлівських шантажистів вибити інструмент політичного тиску на Україну – їхній улюблений лавровський гак, прилєпінську пастку, путінський зашморг.

2. Перестануть гинути українські військовослужбовці.

3. Зникне реальна безпосередня загроза масштабного військового вторгнення Росії на сході України.

4. Остаточно обнулиться центральний міф путінської пропаганди: ми рятуємо російське населення Донбасу від геноциду орди бандерівських нацистів.

5. Припиниться фальшива гра у "відновлення територіальної цілісності України". Правду говорити завжди легко, приємно і переконливіше для своєї та світової громадської думки. Справжній мир – повернення Україні окупованих агресором територій – обов'язково настане у такій віддаленій історичній перспективі.

Це аргументація для Єрмака, Кулеби та Зеленського.

А тепер спробуємо подивитись на ситуацію очима Козака, Лаврова, Путіна.

Військові хороводи навколо України розпочалися навесні 2021 року, коли у Кремлі остаточно зрозуміли, нарешті, що політичне керівництво України не піде добровільно на кремлівський проєкт приєднання України до ОРДЛО. Першим неприємним дзвінком для Москви стала відмова Зеленського підписати на саміті в Парижі підготовлений Єрмаком та Сурковим меморандум. Другим – категоричне відторгнення українським громадянським суспільством протоколу Єрмака/Козака про "Консультативну Раду" ОРДЛО та України у березні 2020 року.

Відвертий військовий шантаж України супроводжувався безпрецедентною психоделічною операцією з дезорієнтації президента США. Професійному чекістському вербувальнику В.В. Путіну тричі (!) вдавалося на сеансах лоботомії виторгувати у Лідера Вільного світу рекомендації Україні виконувати "Мінськ" у кремлівській інтерпретації, що включає Osobiy Status and Steinmeier formula.

Але американському deep state та українській дипломатії також тричі за останні пів року вдавалося, у свою чергу, успішно елімінувати у свідомості Джо Байдена сліди цих ризикованих сесій.

Мабуть, роздратовані таким перебігом подій, кремлівські зробили найсерйознішу помилку. Звикнувши зневажати західних колег і за відсутність політичної волі, і за перевірену роками схильність до корупційних спокус, вони поставили Заходу божевільний ультиматум. Передати в їхнє повне володіння і включити в їхню зону не лише Україну, а й ще півтора десятки суверенних європейських держав, що розташовані на схід від червоної лінії Батия-Сталіна, що розтинає континент від Хорватії до Данії. І ці люди ще питають, ні, не чому НАТО розширюється, а чому 30 років десятки країн рвуться, стрімголов, від них якнайдалі і голосно стукають у двері НАТО!

Після такого неандертальського coming out російського пацієнта ми живемо в іншій Європі і потроху починаємо жити в іншій країні. Військова операція щодо остаточного вирішення українського питання неможлива. Україна люто боротиметься, а колективний Захід з ентузіазмом надаватиме їй масштабну політичну, економічну та військово-технічну допомогу. Україна пішла назавжди. Ця неприємна істина поступово проникає у свідомість лояльної путінської "еліти", за винятком, можливо, кількох мешканців головного бункера.

Про мінливі настрої провладного планктону ми можемо судити з платонівських тіней голів, що говорять, на стінах наших телевізійних печер. Один за одним з'являються вірнопіддані "еренбурги", які люто викривають Захід і бандерівську Україну, але одразу закликають (кого, цікаво!) в жодному разі не вторгатися в Україну, бо "це зіграє на руку нашим ворогам і згуртує проти нас усіх наклепників Росії".

У цій новій атмосфері принципово змінюється політичний профіль окупованого ОРДЛО. З гака, зашморгу, пастки для України воно перетворюється, здавалося б, на валізу без ручки для Москви. Справді, воно нікому в Кремлі не потрібне. Його тисячу разів можна було б тріумфально анексувати у "рідну гавань" після вільного волевиявлення ордлівського народу на "референдумі" 11 травня 2014 року, настільки ж легітимному та переконливому, як кримський "референдум" 16 березня 2014 року. Але всі ці вісім років ордлівський народ був потрібний "рідній гавані" виключно як інструмент підкорення всієї України.

Але втративши цю найважливішу функцію, ОРДЛО несподівано заграло у російському політикумі новими привабливими фарбами. З інструменту підкорення України воно на наших очах стає інструментом порятунку як першої особи, так і всього політичного класу РФ після провалу божевільного референдуму. Множаться думські ініціативи щодо захисту ОРДЛО, озброєнню ОРДЛО, визнання ОРДЛО. Крюконосець Лавров мляво чинить опір, справедливо нагадуючи, що подібні заходи перекреслюють Мінський процес. Так, посмертно перекреслюють.

Ми захистили народ Донбасу від бандерівського геноциду і повернули його в рідну гавань – ось той нехитрий геополітичний та пропагандистський прибуток, який Кремль ще може зафіксувати, відмовившись від самогубної військової авантюри.

Отже, заморожування конфлікту – це the least bad option як для України, так і для путінського режиму. Призначена на 6 лютого наступна зустріч радників у "нормандському форматі" в Берліні – чудова нагода для обох сторін та їхніх європейських модераторів заявити про вибір саме цієї гуманної опції.