Українці стали чемпіонами з виживання

Україна не приречена на успіх, якщо втікатиме від свого страху і болю

Чим важлива дата 1 грудня 1991 року з контексту 1 грудня 2019 року?

В політичній історії 1991 і 2019 є унікальними роками - в ці роки українці продемонстрували нехарактерну для них одностайність. Чи навіть інакше, народ, який живе на ціннісному розламі, рідко буває настільки одностайним, як в грудні 1991 і виборах 2019. 90% "за" на референдумі про незалежність, 73% за Зеленського. Волевиявлення в міжчассі могли давати високі регіональні показники одностайності. Але тут - вся країна!

Результат голосування 1 грудня 1991 року вражає ще більше, якщо поставити його в контекст. Спочатку - в контекст референдуму 17 березня 1991 року про збереження "оновленого" (як саме на той момент ніхто не знав) СРСР, де 78% українців висловились за СРСР. А вже за 9 місяців ці 78% "за" перетворились в 90% "проти!" І найбільшу частку голосів на референдумі 1 грудня 1991 року формували ті, хто в березні ще готовий був погодитись на СРСР, а вже в грудні - ні. А результати дуже репрезентативні, навіть враховуючи різну географічну приналежність пасіонаріїв: обидва референдуми мали явку біля 84%. З такою явкою неможливо стверджувати, що "виграла більшість, яка в абсолютному перерахунку є меншістю".

З одного боку - підтримка незалежності на рівні 90%, але тут же - 61% за вчорашнього лідера КПУ

То що ж спонукало українців так різко змінити своє ставлення? Соціолог Євген Головаха підмітив, що Чорнобиль та примусова участь дітей у першотравневій демонстрації у Києві були точкою, після якої українська громадська думка стає критичнішою до СРСР. І ніби ж, маємо спостерігати поступове зменшення підтримки радянськості, в першу чергу - Компартії. Але ні, виборці в 1 грудня 1991 року не тільки підтримали незалежність України, але й обрали президентом самовисуванця Леоніда Кравчука з довгим компартійним послужним списком: завідувач ідеологічного відділу, член політбюро ЦК КПУ, який не сходив з екранів телевізорів весь час з 1989 року, коли став впізнаваним внаслідок опонування Руху. Здавалося б - має бути точка розриву. Рухівці виявились історично правими, комуністи - винними. То чому ж з одного боку - підтримка незалежності на рівні 90%, але тут же - 61% за вчорашнього лідера КПУ?

Продублюю питання: чому 73% обирає Зеленського, але на тлі такого карколомного результату політичні орієнтації українців залишаються сталими або змінюються незначно? Бо голосування на референдумі в 1991 році чи на виборах в 2019 році було набагато складнішим, ніж відповіді на ті питання, які були сформульовані в бюлетенях. Значна частина українців, ризикну припустити, що навіть більшість від тих, хто проголосували "за" незалежність чи за Зеленського, голосували в контексті своїх власних викликів.

Бо завтра теж буде боротьба за виживання. І післязавтра теж

Що для українського виборця важливіше за те, що лежить на поверхні, що обговорюється на перших шпальтах? За вектор інтеграції, мову чи мантри про соціальну підтримку? За історичну політику, ставлення до Червоної армії чи УПА, УПЦ чи ПЦУ?

Відповідь проста, чітка і однозначна, вона випливає з десятків досліджень. Це - виживання. Фізичне, але не тільки на щодень. Бо завтра теж буде боротьба за виживання. І післязавтра теж. Ця боротьба - це константа, на тлі яких народжують, виростають, живуть, діють і помирають покоління. Вони відходять, а потреба в виживанні залишається. Українці за останні сто років стали чемпіонами з виживання. І вони дуже чутливі до навколишніх обставин, які підвищують чи понижують шанси на виживання. Ось як українці уявляють собі принципи цієї неписаної "теорії виживання":

1) Влада не має бути сильною. Власне, бажано, щоб вона була операційно і адміністративно спроможною, але не могла завдати шкоди. Бо був дуже живий (для виборців 1991 року) досвід тоталітаризму. Від якого нема куди подітися. Який визначає всі параметри життя людини. І наявність самого життя - також. Тому радянські путчисти - ГКЧП, нехай від початку пародійні і несправжні - все одно страшні. Бо був ризик, що вони знову задіють вже майже прогнилу систему переслідувань і репресій в СРСР.

Влада не має бути сильною

Референдум 1991 року був в очах тогочасних українців не тільки референдумом про власну суб'єктність - це усвідомлювала мала частка виборців. Це був референдум про втечу від життя у страху, яку поділяв практично весь політичний спектр - від комуністів до антикомуністів. І подальше розкладання влади через дев'яності, нульові і аж до ростовського втікача було рухом до послаблення інституцій. Настільки, що не стало сили зреагувати на анексію Криму чи зраду силовиків на Донбасі.

Незахищеність державності створює нагоду для частини олігархів, а один із них навіть без серйозної опозиції стає президентом. Його намагання створити керовану систему влади, при показовій, навіть зухвалій демонстрації власної непідзвітності, послали українцям дуже чіткий сигнал: державна система може стати сильною, а тому, в уявленні мешканців, небезпечною, і далі боляче битиме невідкаліброваними реформами по звичному укладу життя. Задіяний метод опонування державі - ефективний і відпрацьований роками: розхитування інститутів. Спочатку інститути позбавляються соціального капіталу і перестають бути сакральними, далі ігноруються і замінюються комфортнішими неформальними інститутами. В 1991 примара сталінського тоталітарного СРСР програла надії на свій власний зрозумілий і комфортний простір, де корупція заміняла систему підзвітності. В 2019 страх "бєспрєдєльного реформатора-Порошенка" породив запит на нестрашного позасистемного гравця, який дуже вчасно вийшов у виграшному для себе медійному контексті.

Ніхто не знищив на території України стільки людей як держава

2) Ініціатива збільшує ризики. За останні сто років держава - чужа чи нібито своя - не була підзвітною українському суспільству. Ніхто не знищив на території України стільки людей як держава. І в момент, коли жахливий тоталітаризм уступив місце терпимому авторитаризму, ефективним інструментом безпеки було залишатись непомітними для держави. А це означає не тягати тигра за вуса і не виходити до держави проактивно. Ті, кому кортить бути активними - нехай ризикують самі, але не збільшують персональні ризики для інших. І на початках самостійності в цю формулу поміщалися і активісти, і підприємці, і навіть перші два Майдани (1990 і 2004 років), бо вони створювали ризики для себе, не підважуючи патерналістський суспільний договір. А от коли реформи з 2014 року пішли бити по цьому укладу життя і вимагати від людей не тільки самостійно дбати про власний добробут, але й проактивно контактувати з державою (підписати якусь декларацію з сімейним лікарем, показати доходи і оформити субсидію і т д) чи бути насторожі (читай: делегувати функції) – багатьом українцям стало страшно.

Не тягати тигра за вуса і не виходити до держави проактивно

Патерналістське повстання не творить складних систем. Воно опортуністичне за природою. Українцям дуже пощастило, що в 1991 році незалежність стала консенсусним рішенням раніше, ніж настало усвідомлення її цінності. Збереження радянської тяглості загальмувало розвиток, але заповнило собою вакуум спроможності до нового врядування. В 2019 році патерналістське повстання, можливо, врятувало країну від зловживань все менш підзвітної адміністрації Порошенка, але замінило її на іншу команду із сумнівною цілісністю та якістю суджень. Втім, не виглядає на те, що як ті, хто програв, так і ті, хто їх замінив, повністю усвідомлюють складність і масштаб сигналу, який більшість суспільства відправила на виборах.

Всупереч 1991, історія у 2019 вчить, що Україна не приречена на успіх, якщо тільки втікатиме від свого страху і болю. Рефлекторні дії можуть врятувати життя в одних ситуаціях, але не гарантують успішності в інших. Яким би страшним не було минуле, його тяглість доведеться подолати і вибудувати спроможність творити складні системи врядування, які даватимуть безпеку, правосуддя і надію на тривалий добробут.

Оригінал

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Світлана Сіщук Журналіст Української служби "Голосу Америки"
Борислав Береза Громадсько-політичний діяч
Геннадій Друзенко Міжнародний правник
Володимир Горбач Політичний аналітик Інституту Євро­атлантичного співробітництва
Віктор Вовк Громадсько-політичний діяч
Погода