Ми програємо інформаційну війну Росії

Рано чи пізно, потенціал фрази "ми – жертва агресії" вичерпається

Ось яскравий приклад того, як ми програємо інформаційну війну Росії. І потім не дивуйтеся всяким "неприємностям" в ПАРЄ або G7.

Історія з Нідерландами.

Уже місяць ми наполегливо та інтригуюче мовчимо після того, як парламент Нідерландів у справі MH17 (не забули про таку, ні?) вирішив раптом розглянути "роль України" в цій трагедії.

Вже місяць наше посольство і представники влади не беруть участі в палких дискусіях в Нідерландах (в ЗМІ і експертно-політичній тусовці) про те, що там Україна зробила або нібито не зробила в 2014 році і яка її, мовляв, "справжня роль" в цій історії (про що говорять росіяни вже 8 місяців поспіль, наскільки я пам'ятаю).

Практично немає ні заяв посольства, ні коментарів або статей посла в місцевих ЗМІ, ні ефірів з його участю, ні презентацій і круглих столів із запрошеними з Києва експертів, політиків і міністрів. Нічого.

І це не питання простої заяви у відповідь, аби відчепилися, а проблема відсутності у нас цілого сегмента політики, спрямованої на уми і серця зовнішньої аудиторії.

Мене вся ця ситуація почала напружувати ще в середині червня цього року, коли свою позицію у цій справі різко змінила Малайзія.

Тоді, виступаючи перед журналістами, прем'єр-міністр Махатхір Мухаммед раптово заявив, що "Росію зробили крайньою в справі MH17" і "ми дуже незадоволені... Ще перед розслідуванням всі сказали: "Це Росія". І стверджували, що у них є докази. Нам складно це прийняти. Це нерозумно. Нам потрібні докази, а поки що ми маємо лише чутки".

Чому так? Бо Росія системно працює з малайськими елітами, і підтримує з ними тісні відносини, хоч і не такі глибокі, як з М'янмою. Але цього виявилося досить.

А у нас тим часом геть відсутні системні й адекватні зв'язки з Південно-Східною Азією. Хоча, чого це я? У нас навіть із західними сусідами стосунки не складаються.

Всі ключові показники ефективності нашої зовнішньої політики останніх 10 років - це кількість безвізів (це в умовах масової еміграції людей), зон вільної торгівлі та візитів в Україну високопоставлених чиновників.

Війна - це також (і перш за все) боротьба за наратив.

Якщо ваша історія не домінуватиме, ви програєте. І ніяка моральна перевага вам не допоможе.

Рано чи пізно, потенціал фрази "ми - жертва агресії" вичерпається, і ви програєте. Просто тому що у ваших партнерів домінує інший наратив, що отруює ваші відносини. І мислять вони часто категоріями політичних джунглів Realpolitik, а не світом різнокольорових ведмедиків Carebears із загостреним почуттям вселенської справедливості.

Ось, наприклад, вийшов днями від компанії HBO британсько-американський міні-серіал "Катерина Велика" з британською актрисою російського походження в головній ролі - Гелен Міррен (Олена Миронова). Там, серед іншого, розповідають і про "КримНаш".

А де наша відповідь? Де наші фільми про Україну: історію, війни, любов, сім'ю, культуру? А їх найчастіше немає. А якщо вони і є - то це окремі випадки, спроби ентузіастів хоч якось донести нашу позицію. Державна роль в цьому мінімальна.

А чому мінімальна? Тому що геть відсутня інформаційна політика, а з нею і попит. 5 років існування Міністерства інформаційної політики ні до чого не привели, і це велика загадка сучасності, судячи з усього.

Так і зі справою MH17. Мовчанка, гра в дурочку і повторення заїжджених тез - дорівнює провал. А потім у нас тут обурюються, як це так - погана Європа нас "зливає", а поганий Трамп дружить з Путіним, а поганий Ердоган будує газопровід в обхід.

Оригінал