Прийнято говорити, що історія повторюється. Як же хочеться, щоб кожен її новий виток починався на більш високому рівні

У 2004 році, відстоявши під крики "Ю-щен-ко" і пісні популярних артистів місяць на Майдані і привівши до керівництва найбільш прогресивну і справедливу, як нам тоді здавалося, владу, ми стали чекати рішучих змін. "Історія дала Україні унікальний шанс!". "Через пару років будемо в НАТО, а там і до ЄС рукою подати!".

Подібні гасла, наповнені щирого патріотичного оптимізму, звучали в кожному пристойному київському суспільстві людей, які мріяли жити в сучасній європейській Україні. Як відомо, на превеликий жаль, все вийшло зовсім інакше. Флер патріотичних гасел швидко розвіявся, з'явилися "Любі друзі", пасіонарії стали гнути свою лінію, переможені регіонали швидко піднеслися духом, і фінал виявився цілком закономірним - за якийсь час ми повернулися в ту ж точку, де і почали, - пише Іван Компан для NV.ua.

Хоча кілька післямайданних років дійсно стали ілюзією економічного відродження, коли західні банки, повіривши в гасла і обіцянки нової влади, буквально залили Україну грошима. Кредити не брав тільки дуже ледачий або дуже обережний, а немислима кількість витрачених у ті роки грошей дозволило ВВП злетіти вище 7%. Як з'ясувалося пізніше, західні банки допомогли абсолютно безоплатно, так як величезна частка виданих кредитів ніколи не була повернута. До речі, в ту прекрасну епоху нам вдалося досягти макроекономічної стабільності - долар був "по п'ять", а на піку форми доходив і до 4,6, середня зарплата перевалила за $400. Життя малювало райдужні перспективи, і якби не глобальна криза і відсутність міцного економічного фундаменту в країні, то зростання могло б тривати ще кілька років. Замість цього, гривня знецінилася вдвічі, а зарплата вчетверо, до $100.

Потім прийшов Федорович, побігав по пеньках, домігся макроекономічної стабільності у вигляді "долар по вісім", практично нульової інфляції, і дотягнув зарплату знову до чотирьохсот. Закінчив, як відомо, погано, спробувавши обдурити людей. Рівно через десять років після того, як Україна отримала перший фантастичний шанс "через пару років бути в НАТО", вона знову стояла на Майдані, з схожими гаслами, але в набагато більш жорсткому протистоянні з владою, ніж раніше. Імен месій не скандували, пісні співали, але під них хотілося не танцювати, а кидати каміння, а за мрію "Через пару років будемо в НАТО, а там і до ЄС рукою подати!" довелося віддати сотню людських життів одразу, на Майдані, а потім ще тисячі, на Сході. Федорович же втік у північно-східному напрямку, прихопивши з собою чимало різного добра. Після того, що сталося місцева валюта істотно знецінилася, а зарплата, вже традиційно, зменшилася вчетверо, до $100. Над Україною ж, знову, через 10 років, засяяло сонце нових можливостей!

"Ну, тепер вже точно через пару років будемо в НАТО, - запевняли один одного патріотично налаштовані обивателі, - ну не може ж новообрана влада допустити ті ж самі помилки, що і раніше". Ех ні, не вгадали! В принципі, помилок ніхто і не допускав. Все йшло за планом. Як виявилося, широка коаліція "любих друзів" нікуди не поділася. Трохи постарілі, але не менш голодні, з новим досвідом і чималими можливостями знову взялися за старе. Як виявилося, знову помилився народ, повіривши в романтичні ідеали. Іноземні інвестори вдруге виявилися не такими наївними і грошей в країну не вкладали до тих пір, поки їм не запропонували дати в борг з божевільною вигодою, небаченою ніде у світі. Хто ж встоїть, коли можна отримати від 35% до 75% річних в доларах, скуповуючи гривневі ОВДП і заробляючи на зміцненні курсу. Ось і не встояли, знову наповнили країну грошима. Так ми досягли макроекономічної стабільності втретє і в минулому кварталі навіть виростили ВВП на 4,6%. Шкода, нікому привласнити таке досягнення: старої влади вже немає, а повноцінної нової ще немає.

Післязавтра новий парламент збереться на перше засідання. Як стверджують знаючі люди, перед Україною, що віддала всю владу одному угрупованню, відкриваються фантастичні можливості. Макроекономічна стабільність в наявності. Середня зарплата знову чотириста. Залишається тільки захоплено вигукнути, що "через пару років будемо в НАТО, а там і до ЄС рукою подати!".

Прийнято говорити, що історія повторюється. Як же хочеться, щоб кожен її новий виток в Україні починався на більш високому рівні, хоча б на сходинку вище. А то, поки що, якийсь "День бабака" виходить...

Передруковується з дозволу автора