Восени голосувати буде ще більше ні за кого, ніж зараз

Не думайте про те, чого немає, бийтеся за те, що є

Цілком можу допустити, що покоління, яке виросло на Фейсбуці й Інстаграмі, і не чуло про те, що старий робив у морі. Навіть більше, вони можуть навіть не знати, хто такий Тато Хемінгуей, який написав цю геніальну історію. Але, на мій погляд, вона трохи і про нас, - пише Іван Компан для NV.ua.

Так ось, старий не міг зловити рибу вісімдесят чотири дні. Ми вже скоро як тридцять років намагаємося вибрати гідного лідера, але ще жодного разу не змогли. І намагаємося побудувати гарне життя, в чому теж не досягли успіху. Нам дуже довго намагалися допомогти іноземні інвестори, але оскільки щоразу ми не приносили ніякого улову, а тільки крали сітки, то вони вирішили, що ми вже явно "salao", тобто "найбільші невдахи", і минаючи нас пішли далі, на схід, освоювати Кавказ і Азію. З нами, як і зі старим у книзі, залишився тільки хлопчик, який його жалів. У реальному житті – це МВФ, який все ще ставиться до нас зі співчуттям. І хоча йому важко дивитися, як з року в рік ми повертаємося з риболовлі ні з чим, він продовжує приходити на берег і допомагає нести наші нехитрі снасті і порвані вітрила, що "нагадують прапор ущент розбитого полку".

За ці роки, що минули без улову, ми, як і старий, стали економічно худі і фінансово виснажені, на тілі з'явилися нові рубці і шрами. У старого очі "були схожі на колір моря, веселі очі людини, яка не здається". П'ять років тому виявилося, що незважаючи на роки невдач і гірких розчарувань, ми теж не здалися. Наші очі враз почорніли від злості і заблищали жагою свободи і нових перемог.

І коли, після перемоги Революції, здавалося, що риба вже на гачку, з'ясувалося, що мало її зловити – з нею ще треба доплисти до берега. Але замість того, щоб гребти, стираючи руки в кров, ми, звісно, почали святкувати! Писати утопічні програми, хвалитися революційними подвигами, часто несправжніми або сильно прикрашеними, куштувати швидкі плоди перемоги. Авансцену наповнили фейсбучні персонажі, які казна-звідки взялися, без минулого, але з пафосними гаслами. Плутані біографії залишилися непоміченими за гучними ура-патріотичними закликами і барвистими вишиванками. Пафосного напору виявилося досить, щоб здобути славу експертів у стратегічних реформах і взятися перекроювати поліцію, навчати молодь, визначати орієнтири в культурному процесі. Ще вчора, як маленький Тарас, багато нових героїв епохи "пасли телят за селом", а вже наступного дня почали формувати фундамент суспільної думки, запалювати народу зірки-дороговкази і відкривати напрямки для наступних стратегічних "проривів".

А поки частина неореформаторського прошарку, що дорвалася до красивого життя, по дрібниці розхапує раніше невідомі блага, справжні "професіонали" державного управління впевнено продовжували справу, розпочату "папєрєднікамі". І в результаті, через п'ять років, після великого і героїчного моменту в українській історії, ми стоїмо на гіркому роздоріжжі. Розчаровані, збиті з пантелику, не знаючи, що робити і куди йти.

"Тепер не час думати про те, чого у тебе немає. Подумай про те, як би обійтися з тим, що є", говорив собі доведений до відчаю рибалка. По-моєму, це рецепт для нас...

За кілька тижнів до важливого вибору ми поставлені у становище старого, який пливе за вітром і зустрічає біду, коли вона прийде. І, схоже, нам краще просто забути про те, чого немає. Так, немає у нас кандидата в президенти, за якого хочеться проголосувати. Пройде ще півроку, прийдуть парламентські вибори, і у нас не буде партії, в яку хочеться повірити. Восени голосувати буде ще більше ні за кого, ніж зараз.

Хоча ми все одно чекаємо! Як завжди, виглядаємо месію, який прийде і змінить наше життя на краще. І зробить це за нас. Схоже, що з героїчного твердого духом старого ми перетворилися на бабцю, яка не боролася з рибою, а просто вимагала у неї кращого життя. А шкода... Адже, всім добре відомо, з чим вона залишилася.

Ну, а з чим залишимося ми, завжди, скрізь і в усі часи залежить тільки від нас самих. Тож не думайте про те, чого немає, бийтеся за те, що є. І краще не колективно, а індивідуально, як старий, який віддавав усього себе, щоб витягнути рибу на берег. А то, буде пізно, адже спійману нами рибу вже й так майже обгризли акули.

Передруковується з дозволу автора