Напіввоєнний стан?

Існуюча машина держави не просто малоефективна – вона нездатна справлятися з тими викликами, які перед нею ставить час

Те, що до двох конфліктних зон, Криму і Донбасу, додається третя – Азовське море – було очевидно ще півроку тому. Влітку про російські провокації з цивільними судами писали журналісти. Про зростаючу напругу говорили воєнні експерти. І, здається, тільки українська влада зберігала безтурботний спокій. Логіка, за якою розвивалися події, невідворотно вела до ситуації, що сталася в неділю з кораблями ВМС України.

Я був і є серед тих людей, які з 2014 року постійно говорили про необхідність дотримання законів "Про правовий режим воєнного стану", "Про оборону", і про необхідність введення воєнного стану на окремих територіях України – в областях, які межують з Росією та її сателітами.

Цікаво спостерігати, як риторика президента різко змінилася на протилежну. Введення воєнного стану, яке протягом останніх чотирьох років було "не на часі", "не в інтересах України", "на руку Москві", раптом поміняло свій знак і стало вкрай важливим, необхідним і терміновим. Ті самі люди – від голови держави до останнього президентського бота – які ще недавно таврували як "зрадофілів" тих, хто говорив про воєнний стан, сьогодні стали палкими його прихильниками. Хоча досі незрозуміло, чим ситуація зі збитим Іл-76 чи Іловайськом принципово відрізняється від подій на Азові. Але поведінка Петра Порошенка, який, здається, вперше під час публічних виступів збивався і важко підбирав слова, показує, наскільки ситуація заскочила його зненацька, поєднавши побоювання звинувачень у бездіяльності, потенційні вигоди від воєнного стану і абсолютно непередбачувані наслідки від нього ж. Якщо в 2014 році кредит довіри, виданий суспільством на виборах, давав змогу гратися з рішеннями, то сьогодні цього простору для маневру просто не існує.

Втім, я своєї позиції не змінював. Запровадження воєнного стану на окремих територіях є необхідним. І воно стало таким не вчора, а з березня 2014 року. Чому це не було зроблено тоді – на це питання, гадаю, свого часу відповість слідство.

Запровадження воєнного стану необхідне з декількох причин. По-перше, це дає українцям онтологічну ясність – хто ми і що ми робимо. Останні чотири роки воювало суспільство, а держава стояла ніби осторонь, періодично навіть підторговуючи з агресором. Держава паралельно виробляла два "інформпродукти": патріотичну риторику про захист рідної землі з одного боку, і сором'язливі абревіатури на кшталт АТО чи ООС з іншого. Така двоїстість вела до певної дезорієнтації як всередині країни, так і за її межами. Для наших західних партнерів теж було дивно бачити, як Україна просить про допомогу, в тому числі військову, і водночас поставляє ворогу чимало товарів, серед яких і продукція подвійного призначення. Тому введення воєнного стану багато в чому було суспільним запитом, запитом на те, щоб нарешті назвати речі своїми іменами.

По-друге, запровадження воєнного стану дає можливість запустити необхідні правові механізми. Як би дивно це звучало через чотири роки війни, але саме захоплені в минулу неділю українські моряки стали першими "офіційними" військовополоненими російсько-української війни. Відтепер вони будуть не особами з незрозумілим статусом, як ті українці, які сьогодні перебувають в російських в'язницях, а людьми, на яких розповсюджуються положення Женевської конвенції. До речі, запровадження воєнного стану в 2014 році допомогло би і тим українським добровольцям, які декілька років перебували в хиткому статусі десь поміж "учасниками АТО" та "співучасниками незаконних збройних формувань".

По-третє, правовий режим воєнного стану запускає в дію й інші міжнародні документи, які регулюють права цивільного населення в зоні ведення бойових дій, права біженців і діяльність таких організацій, як Червоний Хрест.

Втім, читаючи текст указу про введення воєнного стану, важко позбутися відчуття його якоїсь недолугості. Так, майже всі пункти, які там зазначені, можуть, мають і мали би бути реалізовані без всякого воєнного стану. Документ ніби "не про те", в ньому наявні великі фахові пробоїни, він немов творився нашвидкуруч – спеціально під надзвичайну ситуацію, яка дала можливість "погратися" з датою президентських виборів. Вірогідно, саме тому він так важко йшов через парламент, і навіть депутати-прихильники воєнного стану відчували, що справжня мета документа зовсім не та, про яку заявлено.

Так само неясним лишається те, чому президент пропонував спочатку ввести воєнний стан на 60 днів, а потім "погодився" на 30. Що зміниться за 30 днів? Зникне загроза? Окупанти залишать Крим і Донбас? Ми візьмемо Москву? Цифри 60 і 30 взяті зі стелі, вони ніяк не прив'язані до поточної ситуації на війні – вони прив'язані до календаря виборів. До речі, ті політики, які думають, що прийнята одразу за законом постанова про проведення президентських виборів 31 березня 2019 року щось гарантує, можуть сильно розчаруватися. Адже, наприклад, реалізація воєнного стану протягом цих 30 днів цілком здатна показати необхідність його продовження.

Водночас в поточному указі про введення воєнного стану немає декількох ключових речей. Так, немає відповіді на питання, як має будуватися територіальна оборона – питання більш ніж актуальне для країни, яка воює. Нічого не сказано про те, як будуть організовані управління бюджетними ресурсами, влада на місцях, які повноваження і де будуть передані військовим адміністраціям. І головне, немає навіть натяку на те, які кроки мають бути здійснені для вирішення проблеми війни, з якими ініціативами повинна виходити Україна щодо регіональної та континентальної безпеки? Звісно, крім того, щоб повідомити міжнародні інституції про те, що вони і так знають, і щодо чого вже чотири роки висловлюють "глибоку стурбованість".

Тобто введення воєнного стану в такій формі жодним чином не відповідає на питання для чого ж він вводиться. Оскільки все написане в документі є міксом очевидних і загальновідомих речей, для яких і воєнний стан не потрібний. Більше того, цей мікс ще місцями протирічить Конституції та законам "Про правовий режим воєнного стану" та "Про оборону". Не менш абсурдними є розмови і про те, розривати чи ні дипломатичні відносини з Росією – посол України в Росії ще в 2014 році мав виконати ті кроки, які наказуються йому самою посадою в подібній ситуації, передати майно посольства представникам Швейцарії (як нейтральній країні) і залишити Російську Федерацію.

Все це є свідченням правового нігілізму та низької фаховості тих, хто приймає сьогодні державницькі рішення. Очевидно, що існуюча машина держави не просто малоефективна – вона нездатна справлятися з тими викликами, які перед нею ставить час. Навіть вкрай необхідне рішення про запровадження воєнного стану на окремих територіях, метою якого є посилення обороноздатності України, єдність суспільства і держави перед лицем ворога перетворюється на іграшку в руках політичних невігласів.

Роман Безсмертний, для Gazeta.ua