Культурний шок: чому українці досі слухають російську попсу

Ласкаво просимо в реальний світ

Культурний шок, страх і огида в соцмережах. Так можна назвати реакцію патріотичного сегмента Facebook на свіжу інформацію про те, що слухають українці, які кліпи дивляться, і які виконавці найбільш популярні в пошукових запитах YouTube, - пише Андрій Кокотюха для "Главред".

Статистика не бреше: переваги користувачів цього безкоштовного сервісу - російські виконавці. З якими українське законодавство організовано бореться під акомпанемент протестів вітчизняних борців за свободу слова і інформації. Показавши в новорічному концерті Філіпа Кіркорова, шанувальника політики Путіна, канал "Інтер" отримав позапланову перевірку, нехай і обійшовся легким переляком. Але це не заважає українським користувачам YouTube вивести новий кліп Кіркорова на перше місце своїх переваг. На зачистку сервісу від відео з Кіркоровим немає законів. І ніколи не буде.

Молодь в містах Західної України, який за замовчуванням повинен бути оплотом патріотизму, виспівує вечорами російські хіти двадцятирічної давності. Причому пісні в оригіналі виконують музиканти, внесені в базу даних "Миротворець" як особи, що загрожують національній безпеці України. Таксисти в західних регіонах як слухали покійного Михайла Круга, так їздять в його супроводі й далі. Схоже, єдина альтернатива зробленої в Росії популярній музиці - Олег Винник та Ірина Федишин. Яких, до речі, згадане вище культурне співтовариство теж ненавидить, нехай вони і співають по-українськи.

Якщо ви думаєте, що ми вкотре сперечаємося про смаки - помиляєтеся. Співгромадяни, які вважають себе просунутими і більш освіченими, ніж інші, щиро здивовані трьом фактам. Перший: невже це хтось ще слухає. Друге: чому це досі слухають, хоча в країні війна. Третій: чому інші не слухають того, що слухаємо ми. Тобто, чому більшість не слухає те, що слухати правильно. Виявляється, рейтинг YouTube вмочив українців в реальний світ, який їх оточує.

У цьому світі маси не шукають в інтернеті кліпи і треки груп на кшталт "Тінь Сонця", "Від vinta!", "Друга ріка", "Гайдамаки" та інших команд, які так полюбилися учасникам локальних літературно-музичних фестивалів. Більшість українців, цитуючи останнього радянського лідера Михайла Горбачова, не хоче перебудовуватися.

У означеної проблеми є кілька сторін. Одна з них - звичка до споживання зрозумілого контенту. Мільйони слухають не музику, а слова. І якщо споживач не знає англійської, йому неможливо довести, що західний контент якісніше російського.

Ще один аспект - контент, який прийнято вважати патріотичним, тобто, нашим вже за мовним принципом, системно ігнорують українські засобами масової інформації. Вітчизняні артисти, за рідкісним винятком, пролітають повз світських хронік, кольорових обкладинок глянцевих журналів, телевізійних і радіоефірів в прайм-тайм і не тільки.

Крім того, самі українські артисти пишаються "неформатом", переконуючи мільйони потенційних споживачів: звичку до "зручного і зрозумілого" треба радикально міняти, інакше ми всі різко станемо аморальними, бездухновними і полетимо в культурний Тартар.

Нарешті, є таке поняття - йти за лідером. З усього українського в масову моду прийшов хіба національний одяг - вишита сорочка. Решта продовжує перебувати на маргінесах.

Підтримка і популяризація свого повинна стати частиною державної політики. Без масового дійства, яке я ризикну назвати "культурним Майданом", ситуацію, на жаль, не змінити. Висновок знову очевидний: дійсно масової, популярної, зрозумілої україномовної культури в нашій країні поки немає. Радує, що хоч запит з'являється.