Позитивна мілітаризація: чому наші школярі не готуються до війни

З вересня цього року в школах Росії запровадили новий предмет. Якщо коротко - дітей готують до тотальної війни проти всіх: США, колективного Заходу, України. Тобто - вчать нападати і вбивати. Тим часом в освітніх закладах України, яка воює вже 11 років і гостро потребує підготовки учнів до захисту себе і Вітчизни - наразі нічого схожого так і не запровадили. Чому так сталося - та які альтернативні напрацювання у нас вже є?

Російські восьмикласники від початку цього навчального року вивчають шкільний предмет "Основи безпеки та захисту Батьківщини". У відповідному підручнику чітко написано: "Росія має особливе право і навіть обов'язок використовувати силу за кордоном".

На уроках підлітки розбирають автомати Калашникова, тренуються накладати турнікети, вчаться кидати гранати та стріляти з пневматичної зброї. У військовій формі виконують стройові команди замість звичайної фізкультури, а на шкільних майданчиках замість футбольних воріт - смуги перешкод. Підготовка до тотальної війни проти колективного Заходу, включаючи США, та України як західної маріонетки - тепер є складовою російської освітньої програми. Вони вчаться вбивати нас.

Є велика спокуса нарікати на відсутність чогось подібного в українській освітній системі та загалом - на провал у питаннях патріотичного виховання. Але перш, ніж поговорити про це більше, нагадаю тим, хто забув і скажу тим, хто не знав: нічого принципово нового Росія не вигадала. Батьки та дідусі з бабусями нинішніх українських школярів повною мірою випробували й відчули таку мілітаризацію на собі. Забігаючи наперед, візьму на себе сміливість заявити: ані до гібридної, ані до прямої російської агресії мільйони українців із мілітаризованою зі школи прошивкою виявилися не готовими.

Отже, справа не в уроках початкової військової підготовки, які проводили в наших школах військові керівники, більше відомі як "воєнруки". Радянські школярі, яким сьогодні за п`ятдесят, двічі на тиждень вбирали в школу військову форму. Класи ділилися на взводи, а кожен окремий клас отримував статус роти - військового підрозділу. На уроках вдягали протигази, вчилися збирати-розбирати АК, кидати навчальні гранати, стріляти з малокаліберних гвинтівок.

А ще, залежно від військової спеціальності керівника, виконували специфічні функції. Наш підполковник, наприклад, служив у інженерний військах. Тому ми обкопали нашу школу окопами. І, звичайно, без ідеологічної обробки не обходилося. Як і без обов`язкових військових зборів: три дні в школі та місяць під час навчання в виші.

Чому "косити" від військових практик та загалом дистанціюватися мілітаризації було правилом і цим пишалися? Бо самі "воєнруки" не приховували фальші того, в чому брали участь і що впроваджували. Для СРСР країни Заходу були історичними, ідеологічними ворогами - але роздобути питомо, автентично західну продукцію бажав, без перебільшення, кожен радянський громадянин. Навіть комуніст, прокачаний лектор товариства "Знання" чи голова якоїсь первинної партійної організації.

До вторгнення СРСР в Афганістан наприкінці 1979 року вся ця мілітаризація щиро сприймалася більшістю залучених як гра. Не завжди цікава, красива, корисна - але гра. Щойно з Афганістану пішли перші цинкові гроби, суспільство відчуло війну на смак. Так загальна військова підготовка перетворилася на небезпечний для життя предмет. А "відкосити" від армії означало врятувати собі життя - Афганістан вимагав нових жертв.

Ось яке ставлення до військової служби й мілітарних практик успадкувала Україна від СРСР - читай від Росії, - після відновлення Незалежності. Перезапустити ж міліраризацію, надати їй позитивних сенсів жодне наше військово-політичне керівництво від 1991 до 2014 років не спромоглося. Одна з причин, і то справді основна: ці практики справді російсько-радянські. Українськими сенсами поняття захисту Батьківщини наділено не було. І, чесно кажучи, досі не ясно, які вони - питомо українські сенси.

Вони є, коли згадане керівництво має передусім власну ідеологічну візію. Причому, якщо можна так сказати, "позитивно ідеологічну". Адже травматичний досвід багатьох наших поколінь, котрі народилися й жили під час військової, політичної та ідеологічної російської окупації, зі зрозумілих причин блокує все, що стосується поняття "ідеологія", "пропаганда", "мілітаризація" тощо.

Росія, незалежно від форми правління, століттями підміняла поняття й перекручувала сенси. Через те патріотичне виховання негайно маркувалося як пропаганда. Пропаганду згадують або в контексті нацистської Німеччини, або - сталінської та путінської Росії. Тобто, як неодмінну складову диктатури. Ми ж проти диктатури? Коли так, нащо нашим дітям мілітаризація й початкова військова підготовка.

Згадав Німеччину всує - то прошу. Не так давно Александер Добрінд, міністр внутрішніх справ Німеччини, висловив обґрунтований сумнів у тому, що нинішні німецькі школярі підготовані до викликів, які йдуть від агресивної Росії. З його слів, учні не впораються з прийдешніми кризовими ситуаціями, включаючи військовий конфлікт. З ним згодні канцлер Фрідріх Мерц та Штефан Дюлль, президент Спілки вчителів Німечини: "Війна вже давно прийшла в класні кімнати, - каже він. - Міністр Добріндт лише вказує на те, що теми криз і воєн повинні обговорюватися в школах. Тому що молоді люди мають право на відкриту і чесну розмову про речі, які можуть їх торкнутися".

Цими словами він мимоволі окреслив головну проблему з так званою "позитивною мілітаризацією" в воюючій Україні: брак відкритих та чесних розмов про справжні сенси. А то й свідоме уникнення їх, бо, виявляється, це може розділити країну, посварити співгромадян, спровокувати внутрішню кризу тощо. Але нічого з цього не загрожує свідомості дітей, чиї батьки вирішили віддавати їх до скаутських (пластових) організацій. Де регулярні вишколи - теж своєрідна гра. Проте неприхована мілітаризація українського скаутського руху має під собою чітку ідеологічну основу: наш ворог - Росія. І тут інших думок бути просто не може.

Згадана вище російська мілітаризація негативна, бо школярів готують до нападу. Рано чи пізно вони без задньої думки, з відчуттям власної правоти й визвольної місії, підуть "визволяти": читай нападати, ґвалтувати, грабувати, катувати, вбивати. Те саме відбувалося в сталінському СРСР та гітлерівській Німеччині. Для обох тоталітарних режимів мілітаризація громадян із колиски свідчила лише про намір воювати, і напад був лише питанням часу.

Натомість позитивна, тепер уже без лапок, мілітаризація вкупі з так само позитивною пропагандою, читай - просвітництвом та популяризацією свого й позитивним же ідеологічним вихованням - означає підготовку не до нападу, а до оборони. Розуміння, в якій країні ти живеш та яку державу готуєшся боронити, а також чітке розуміння, хто ворог, вже є елементом військової підготовки. Що дозволяє в потрібний момент задонатити на турнікети, аби забезпечити ними тих, хто краще за вас навчився їх накладати. Збори на дрони й автівки не менш важливі, ніж вміння керувати дронами й автівками. Сили Оборони потребують як фахівців, так і їхнього забезпечення. І якщо у воюючому суспільстві не буде "втомлених від війни", це означатиме успіх позитивної мілітаризації.

Gazeta.ua