Британці нагородили росіян за боягузство

Цьогорічне нагородження Британської академії телебачення і кіномистецтва BAFTA стало не просто ляпасом Україні та усій демократичній спільноті. Це постріл в саму ідею колективної відповідальності росіян та зневага до українців, які щодня зазнають втрат через російську агресію. Давайте розбиратися, чому російського вчителя-пропагандиста нагородили, а українська команда лишилася за бортом?

Педагог-організатор із російського шахтарського містечка Карабаш неподалік Челябинська, що на Уралі, знімав своїх учнів на відео. Його мета, як сказано в описі змонтованого в фільм матеріалу, документувати дії адміністрації Путіна, спрямовані на контроль над громадською думкою під час російсько-української війни.

Звуть викривача Павло Таланкін, і він із цим відео залишив Росію. За межами своєї агресивної батьківщини знайшов американського продюсера Девіда Боренштейна, котрий не лише допоміг із виробництвом, а й із висуненням стрічки на премію Британської академії телебачення і кіномистецтва BAFTA. Її називають європейським аналогом Оскара, але на того самого автентичного Оскара продюсер цю стрічку теж висунув і вона серед номінантів. Називається "Містер Ніхто проти Путіна" - і свою BAFTA як найкращий документальний фільм здобув.

На перший погляд, пан Ніхто, він же пан Таланкін - герой, боєць невидимого російського фронту. З ризиком як не для життя, то для свободи - точно вчинив так, як має чинити відповідальний громадянин: викрив путінську пропаганду, показує вплив тоталітарних практик на незміцнілу уяву дітей. Насправді ж Павло Таланкін боягуз, котрий, живучи в російській глибинці, спромігся на єдине: зафільмувати шкільні уроки.

Тобто, педагог на своєму місці не робив нічого, аби бодай якось спробувати донести учням правду й розвінчати маніпуляції. Він сумлінно ходив на роботу, де отримував близько 80 тисяч рублів: так пошукова система відповідає на питання, яка платня в російського вчителя. У доларовому еквіваленті це десь $700, за російськими мірками так собі. Проте пропоную глянути ширше: російський шкільний учитель, як і університетський викладач - узагалі така собі якість освіти.

Хто такий педагог-організатор? Освітянин, задача якого - організовувати й проводити масові заходи в школах. Передусім патріотичні, тобто - антиукраїнські, бо саме такою стала їхня риторика з початком повномасштабного вторгнення. За фахом Таланкін - учитель географії, науки політично та загалом ідеологічно нейтральної.

Тож або в Карабаші географія школярам не потрібна, або 34-річний вчитель узяв на себе додаткове навантаження, щоб платили більше. Нарешті, вік "партизана" свідчить: народився відразу після розпаду СРСР і до сам пішов до школи вже наступного року після воцаріння Путіна. Таким чином, виховувався в заданій ним, реваншистом, системі координат. Звісно ж, іншими, крім пропагандистські, вони бути просто не можуть. Адже це - Росія.

Здобуваючи вищу освіту, Павло Таланкін явно вивчав російську історію, як ми же знаємо, дуже сильно перекручену, а місцями - відверто фейкову. І російську літературу, про токсичність та вторинність якої відкрилося українцям, та й то ще, на жаль, не всім - але ж вона все одно впливає на уми й серця російських громадян.

Історія та література - їхня зброя, про що в Україні зняли вже зо два десятки документальних стрічок. Отже, Павло Таланкін, котрий народився в Росії, чиї отроцтво, юність та зрілі роки проходили за правління Путіна, просто не може не бути об`єктом російської пропаганди. А якщо він учитель - то водночас і суб`єкт, бо ж без примусу, явно з доброї волі організовував так звані патріотичні заходи в школі.

Так, живучи в Росії, якась частина населення прийняла двоєдумство, описане Джорджем Орвеллом у романі "1984". До речі, в Білорусі віднедавна цю книжку офіційно заборонено. Російські ж видавці далі перевидають, а громадяни - вільно купляють. Напевне, Павло Таланкін її читав. Цілком можливо, надихнувся прикладом Вінстона Сміта, пішовши у внутрішню еміграцію.

Тільки вигаданий Сміт вів щоденник, при цьому ходячи на службу в Міністерство правди, де щодня переписували історію. Реальний Таланкін проводив із учнями уроки пропаганди і записував усе цілком легально. Не брав на це дозволу - виконував обов`язок. Аби одного разу з доброго дива втекти з Росії й показати результат своєї роботи на фестивалях. Мовляв, дивіться, що Путін робить із дітьми й що змушений був робити я.

Сміливий вчинок? Ні, типове російське боягузтво. Таланкін, як інший вигаданий герой, німий Герасим із тургенєвської повісті "Муму", не опирався волі барині - покірно втопив собачку, єдине в світі створіння, котре його любило. Вчитель географії теж не опирався, сумлінно виконував те, що - як потім заявив, - йому не подобалося. Хоча більш сміливим учинком було б звільнення з роботи. За таке в Росії не саджають і не вбивають.

Конкурувала з російською стрічкою в боротьбі за кращий документальний фільм "2 000 метрів до Андріївки" українця Мстислава Чернова. Фільм, знятий фактично під російськими кулями на реальному полі бою. Українці з автоматами та українці з камерами виконували різні задачі, але всі вони однаково сміливі.

Вони не бояться реальної загрози, хоча не так: страх смерті, звісно, є - проте українці його долають у протистоянні з російським агресором. Учителю географії з містечка Карабаш не загрожувало нічого. Принаймні, він у чисельних інтерв`ю не згадує про репресії, переслідування, і, що важливо, про своє ставлення до російської агресії. Не лише проти України: російська загроза вже давно не секрет для Європи.

Натомість фрагменти церемонії вручення Мстиславу Чернову премії Оскар за попередній фільм "20 днів у Маріуполі" вирізають із телевізійної версії. Короткометражний фільм "Камінь, ножиці, папір", в якому задіяні українські автори і котрий розповідає про цю війну та показує Росію агресором, хай на двадцять хвилин, преміюють BAFTA як британський. В принципі, так воно і є, над ним працювала британська команда - але тільки українцям зрозуміло, що, де й чому відбувається. Для журі премії це війна, як така - дещо абстрактна зона бойових дій.

Давайте відверто: аби премію отримав інший фільм від іншої країни, будь-якої (навряд чи Білорусь, Китай, Іран чи Північна Корея захочуть номінуватися), було б прикро від програшу, але - в чесному бою. Натомість, коли між українським та російським фільмом обирається останній, це є грою нечесною. Пряме підігравання Росії, загравання з так званими "хорошими русскімі", до яких тепер долучився зовсім не бунтівний шкільний учитель-організатор.

Будь-який престижний приз для Росії, держави-агресорки, чиї громадяни підтримують війну й, відповідно, вбивць, гвалтівників та мародерів - навіть не ляпас Україні та цивілізації. Це - чергове тяжке поранення в нерівному бою. Це обстріл, від якого неможливо сховатися. На жаль, їх уже багато, куди радо пускають та підтримують навіть за найтонший натяк на нібито незгоду з режимом. Помилкою називати його путінським. Там, за поребриком, вони всі такі - панове ніхто.

Gazeta.ua