Автокефалія для України стане кінцем Московської неоімперії

Про один з найбільш архаїчних і живучих інститутів Православної Церкви

Ідея автокефалії виникла разом з першими християнськими громадами. Апостольські громади були фактично автокефальними. Вони не були зобов'язані звітувати перед іншими громадами.

У процесі розбудови Церкви та її злиття із Римською імперією християнські громади, поступово розшарувалися на більш і менш привілейовані. Менш привілейовані стали залежними від більш привілейованих і таким чином позбавилися автокефалії.

Спочатку автокефальними були громади в умовних райцентрах імперії. Потім - лише в обласних. Зрештою автокефальними залишилися лише громади, на основі яких було вибудовано систему патріархатів (у добу Халкідонського собору 451 року).

Очільник громади - патріарх - додатково набував колосальних адміністративних функцій в області. Інколи патріархи навіть ставали префектами, отримуючи в одні руки повноту церковної і політичної влади. Змінився характер влади предстоятелів. Вона стала більш безпосередньою та авторитарною.

Так відбулася перша трансформація автокефалії. З суто церковного явища вона перетворилася на церковно-політичне.

Згодом автокефалія почала впливати на відносини між Церквою і державою, та між державами. У Середні віки стала інструментом дипломатії.

Деякі сусіди Візантії на Балканах, приєднавшись до співтовариства православних народів, почали грати з автокефалією своїх новостворених Церков як фактором, який, як вони вважали, допоміг би їм забезпечити політичну самодостатність. Насамперед, це Болгарія та Сербія.

У цей час процедура отримання автокефалії передбачала для Церкви лише формальну роль, а то й виключала її. Наприклад, рішення про надання Болгарської автокефалії у X столітті виходило не від Константинопольської Церкви, а від імперського Сенату. Коли ж Візантія вступила у війну з Болгарією, імператор Іоанн Цимісхій анулював патріарший статус Болгарської Церкви одним наказом - без залучення Церкви. Таким чином у Середні віки, автокефалія з церковно-політичного явища стала суто політичним.

Це стало можливим, бо з кінця першого до середини другого тисячоліття автокефалія еволюціонувала у фактор політичної ідентичності для держав. Це була запозичена ідентичність. Її першоджерелом був Константинополь як столиця єдиної легітимної християнської імперії. Болгарія, Сербія, а пізніше Московія розглядали автокефалію для своїх Церков як атрибут, який дозволив би їм імітувати Константинополь і Римську імперію. Автокефалія перетворилася на інструмент "переносу імперії" - translatio imperii. Він дозволяв новим політичним центрам запозичувати імперську ідентичність від Константинополя. Зазвичай без згоди останнього.

Прикладом тут є автокефалія частини Київської Церкви. Вона стала можливою виключно внаслідок політичних амбіцій Московії.

Після того як князь Володимир охрестив Київ, Київську Церкву було включено до юрисдикції Константинопольського патріархату. Князі мали або відправляти до Константинополя своїх власних кандидатів для схвалення та встановлення як митрополитів, або приймати тих, кого визначав Константинопольський патріарх. Правителі Київської Русі намагалися не порушувати це правило. Вони не претендували на наслідування візантійським імператорам і не узурпували чужої ідентичності.

Ситуація змінилася із занепадом Києва як столиці Русі. Після остаточного знищення монголами у середині XIII століття, політичну та церковну спадщину Києва була розділено між двома центрами. У південно-західній частині наступником Київської держави себе вважало Галицько-Волинське князівство, а на північному сході - Володимиро-Суздальське.

Перше князівство у XIV столітті поглинуло Велике князівство Литовське і Королівство Польщі. А Володимирсько-Суздальське - Велике князівство Московське. Обидві держави заявляли про свої права на спадщину Києва. Це призвело до "клонування" Київської митрополичої кафедри.

Митрополити однієї "клонованої" Київської Церкви перебували у різний час у Галичі, Новогрудці, Вільно та Києві. Інший "клон" - мав резиденцію у Володимирі-на-Клязьмі, а потім у Москві.

Таке розділення призвело до плутанини та зіткнень між двома частинами колись однієї Церкви, та стало головним болем для Константинополя. З одного боку, він повинен був задовольняти забаганки правителів обох держав, які щедро його спонсорували, а з другого - зберігати певну видимість канонічного порядку.

Врешті-решт, московський "клон" Київської кафедри, який був фаворитом Константинополя через щедрість дарів, виявився більш підступним та оголосив про автокефалію від Константинопольського престолу.

Після унійного собору в Базелі-Феррарі-Флоренції (1431-1449), який став формальним приводом для проголошення автокефалії від Константинополя, у Москві почала швидко набирати обертів ідеологія "переносу імперії". У 1461-1462 роках вийшла збірка трактатів, видавництво якої спонсорував московський двір. Вона містила пропаганду цього князівства. Перший трактат у збірці був про Ферраро-Флорентійський собор; другий - про богословські помилки латинян; а третій - про роль Великого князя Московського у глобальному Православ'ї того часу.

Збірка була побудована довкола двох ідей, які стали центральними у подальшій ідеології "переносу імперії": московські князі взяли на себе функції Костянтина і московське християнство якісніше за грецьке. Так виникла концепція Москви як третього Риму, яка тісно пов'язана з автокефалією Московської церкви.

У першій половині ХХ століття на православний світ накотилася нова хвиля автокефальних рухів. Була спричинена виникненням нової політичної ідентичності у народів Європи.

Утворилися нові православні держави: Греція, Румунія, Сербія, Болгарія, Чорногорія. Основою їх ідентичності стала нація, а мотивом - боротьба з імперіями, які націю пригноблювали. Нові держави змінили логіку автокефалії. Якщо середньовічні допомагали імперіям стверджуватися, то автокефалії нової доби - імперії заперечували. Автокефалія продовжувала бути атрибутом державності, але її було адаптовано до національних держав.

Нові автокефалії розвивали свої характерні риси шляхом боротьби з Османською та Австро-Угорською імперіями. На початку ХХ століття до цих імперій приєдналася Російська, деякі народи якої, у тому числі український, зажадали власної автокефалії. З тих пір і до цього часу продовжується боротьба за українську автокефалію.

Таким чином, автокефалія нового часу була винайдена наново і стала інструментом деімперіалізації і деколонізації. В основі кожної національної автокефалії у XIX—початку ХХ століть було бажання втекти від імперії. Це були імперії як у класичному виді, так і неоімперії на кшталт Радянського Союзу.

Автокефалія Польської Церкви стала прикладом спроби втекти від такої неоімперії. У інших випадках атеїстична Радянська неоімперія сама використовувала автокефалію на свою користь. Приклад - відновлення Грузинської або легалізація Болгарської автокефалії за Сталіна.

Автокефалія і зараз залишається частиною неоімперських проектів. Неорадянська неоімперія використовує цей чинник, усіляко блокуючи українську автокефалію, для свого збереження і розвитку.

Україна ж через автокефалію намагається вийти з обрію імперії. По суті йдеться про дуже довгий конфлікт двох парадигм автокефалії - середньовічної і модернової. Більшість Православних Церков розв'язали цей конфлікт на свою користь ще сто років тому. В Україні він продовжується навіть у після-модернову добу.

Текст скорочений

Оригінал