Чи є межа толерантно-терпимості українців?

"Московські" попи в Україні навіть не приховують, що не визнають нашої державності

"Московські" попи в Україні навіть не приховують того, що не визнають нашої державності. Спочатку відмовлялися хоронити українських вояків. А ось минулого тижня у Запоріжжі і чин похорону дитини перервав священик, коли дізнався, що хрещена в церкві Київського патріархату.

Збройне захоплення міст Донбасу відбулося за безпосерньої участі НЕукраїнської Православної церкви Московського патріархату – у їхніх храмах та монастирях нагромаджували і переховували зброю. У Святогірській лаврі дислокувалися російські найманці під виглядом "казаків", котрі захоплювали Слов'янськ. Але над свідомістю українців, за мовчазної згоди влади, ФСБешна структура працювала 20 років до початку нинішньої війни московитів проти України.

Пам'ятаю, як у 2000-му багатодітному знайомому конфіскували буса на митниці за незначне протермінування перебування авто в Україні. Тоді можна було заплатити майже символічну суму на біржі, 400-800 дол., і викупити свою машину, вартістю 15 тис. дол., сплативши гроші в бюджет. Проте ми довідалися, що машину бере отець МП Володимир Шарабура, з церкви на Короленка у Львові. Ми поїхали і на колінах його просили уступити авто на користь реального власника, багатодітного батька. Він вигнав нас раз, другий, а на третій пояснив: "Митрополит для мене дзвонив до голови СБУ і той знайшов мені саме таку машину на митниці. І якими очима я маю ще раз до них звертатися? Годі, забирайтеся геть, якщо не хочете мати проблем з СБУ". Ще тоді вони співпрацювали!

Встидно, змушений визнати і свою терпимість та бездіяльність. Відпочиваючи у Криму в 2001 році, гуртом пішли в неділю на Службу Божу у храм МП (іншого не було) в Судаку. На проповіді ігумен Павєл виголосив наступне: "Какая Украина? Какая Независимая? Это фсьо чушь и бред! Помолимся же Господу, и воспрянет Россия великая на земле исконной".

І що ж далі, запитаєте? Збентеженість нас, галичан та подолян, вилилася у намір твердо поговорити з ігуменом після Служби. Очікуючи Павла біля церкви, якось упустили, коли він покинув обитель іншим виїздом. Запланували написати заяву в управління СБУ. Та полінувались і зробили лише дзвінок туди. І все! Все! Далі ми забули і відпочивали в українському Криму. Наступного року, як санкції, всі колеги ігнорували Службу Божу в судакському храмі. Лиш я ходив у розвідку, дізнатись чи ігумен Павло далі править, і навіть з його паршивих рук приймав Святе Причастя.

Тарас Елейко, для Gazeta.ua