Четверта річниця революції. Ні про що не жалкую

Ми місцями прогресуємо, місцями здаємо позиції, але ще повоюємо

Четверта річниця - ні про що не жалкую і не забуваю ціну проміжної перемоги в лютому. І дико, що дехто взагалі так ставить питання.

Дико, що багато учасників революції почали розчаровуватись у тих подіях чи навіть доходити до монтянівської риторики, згадуючи насичені три місяці протистояння та їх наслідки.

Революція - всього лиш трамплін, вирваний у схибленого тирана, а не золоті ворота в ідеальне майбутнє. Все, що трапилось пізніше - і наша з вами відповідальність.

Все, що нам так не подобається у поточній версії України - і наше недопрацювання в тому числі. Якось інфантильно не визнавати цього, по звичці накидуючи гівна за свої нереалізовані сподівання виключно на поганих політиків, активістів чи ще когось - ніби вдаючи нерозуміння суті цієї гнилої постсовкової системи та суспільства в цілому.

Якщо хтось там почав "жалкувати" чи "сумніватись" - просто освіжіть пам'ять, які відбірні мразі тоді заправляли всією державою. У країни не було жодних перспектив, далі маячило прискорене згасання, експансія "руского міра", кома і еміграція - чи тупо смерть.

Ми вирвались з однієї пастки, але сходу були втягнуті в іншу - затяжну війну з Росією. Тож не дивно, що відчувається нестача пасіонарності, стресостійкості і все частіше помічаєш в друзів емоційне вигорання.

Попри це - ми досі на ногах, місцями прогресуємо, місцями здаємо позиції, але ще повоюємо. Головне не втрачати орієнтири.

Оригінал