На чому тримається влада Путіна?

Влада будь-якого диктатора, навіть самого жорстокого, ніколи не буває абсолютною

Проведена Джорджем Бушем–молодшим межа на піску у ніч з 11 на 12 серпня 2008 року, коли він застеріг Кремль від підготовлюваного авіаудару по тбіліському аеропорту, розділила російську політичну "еліту" на своїх "вігів" і "торі". На тих, хто був стурбований долею своїх активів на Заході (сотні мільярдів доларів), і тих, кому на ці закордонні бабки було глибоко по-людськи наплювати.

Не збираючись ідеалізувати жодне з цих угруповань, я назвав їх тоді глобо-клептократи і націонал-клептократи. Другі – це, умовно кажучи, та частина правлячої верхівки, яка вважала, що російську нафту можна продавати не тільки через компанію Gunvor, що жити можна не тільки в Лондоні, а відпочивати – не тільки в Куршевелі, - пише Андрій Піонтковський для "Радіо Свобода".

Євразійський мислитель Олександр Дугін, що запозичив у мене по-російськи цю класифікацію, з великою ніжністю говорив про них: "Патріотична корупція стала виявлятися як самостійне явище за Путіна. Це були люди, що прийшли у владу зі спецслужб і не брали участі на перших ролях у загальнонаціональній приватизації в 1990-ті. Їх патріотизм визначався не стільки їх усталеними переконаннями, скільки психологічним типом – за професійними мотивами вони відчували недовіру до Заходу і США, намагалися приховати статки по-російськи, по-домашньому. Розумніше дати можливість розчленувати накрадені імперії атлантистів багатьом російським патріотам (новим економічним опричникам), розділивши їх на невеликі паї, щоб не було проблем з тим, де ховати надлишки".

Тоді перемогла партія глобо-клептократів; від взяття Тбілісі і впровадження туди "проросійського уряду" вирішено було відмовитися. З тих пір боротьба всередині кремлівської верхівки між глобо-клептократами і націонал-клептократами не тільки триває, але за відсутності публічних політичних інститутів – ще і є реальним змістом російської внутрішньої і зовнішньої політики. Причому боротьба ця невпинно ведеться не лише між різними кремлівськими вежами, але часто і всередині чисто конкретних "веж" авторитетних членів правлячої бригади. І насамперед у головній "вежі", що мовить, яка останнім часом якось занадто нав'язливо підкреслює, що саме вона й приймала одноосібно всі ключові рішення націонал-клептократичного духу – від анексії Криму до відправки "Кузі" на Близький Схід.

Ця вічна боротьба нанайських кремлівських хлопчиків відображає основне нерозгадане метафізичне і моральне протиріччя в кореневій системі "понятій" і "сил" нашої суверенної шпани, що встає з колін. Суверенної від будь-яких зобов'язань щодо суспільства. Дві полум'яні пристрасті – Ян і Інь російської унікальної духовності – оволоділи нею: шалена жага нестримного споживання матеріальних благ західної цивілізації і несамовита ненависть до того ж Заходу. Ненависть нувориша, який відчуває себе парвеню, попри всі свої замки, палаци, гареми, яхти, газові мережі і ядерні боєголовки. Не приймають його у справжні буржуїни.

Влада свідомо розпалює антизахідну істерію для ідеологічної мобілізації мас

"Ти мене поважаєш?" – ставить російська "еліта" своє екзистенційне запитання до вічно ненависного і вічно привабливого для неї Заходу. Немає відповіді. Недооцінюють вибуховий потенціал цієї гримучої суміші ті аналітики, що намагаються дати раціональну інтерпретацію поведінки російського керівництва виключно в глобо-клептократичному ключі. Влада свідомо розпалює антизахідну істерію для ідеологічної мобілізації мас, створення атмосфери обложеної фортеці, за наявності якої легко заткнути рот критикам режиму, оголосивши їх зрадниками.

Російська верхівка давно інтегрувалася в ненависний Захід

Насправді ж російська верхівка чудово взаємодіє зі своїми західними партнерами і, більш того, давно інтегрувалася в ненависний Захід, зберігаючи там свою нерухомість, яхти, футбольні клуби, посилаючи туди вчитися своїх нащадків, лікуючись і народжуючи немовлят у західних клініках. Тому реальне протистояння з Заходом абсолютно виключене – хоча б тому, що за перших реальних дій російського керівництва в цьому напрямку західні партнери безцеремонно помацають його за найбільш чутливі й ніжні місця.

Струнка концепція, яка відсилає нас до безсмертної фінальної сцени "Скотного двору" Орвелла. У чомусь правильна, але неповна. Не пояснює пристрасної затятості (відріжемо так, що ніколи не виросте!) з'ясування відносин із ненависним Заходом. Не пояснює смакування "приниження" і "витирання об нас ніг", що чергується з гординею "вставання з колін". Кілком у горлі стоять накрадені мільярди. Не тішать вже палаци на Лазурному березі і в Швейцарських Альпах, сини в радах директорів банків і держкорпорацій, доньки в Лондоні та Мюнхені. Ні, ні, ніхто не збирається від усього цього непосильною працею нажитого відмовлятися. Тільки цього мало для російського клептократа на рандеву з Історією.

Свята жадає душа. Свята. Приниження ненависних піндосів і їх посіпак, що оточують нас з усіх боків. Втечі поваленого ворога. Прискакавших умиротворяти нас, буйних, спочатку дорогого Ніколя, а потім і Ангели з дорогим Франсуа за пазухою. Хто випробував це солодке почуття, хто підсів на цей п'янкий геополітичний наркотик, той вже ні на що його не проміняє. Тепер тільки вперед, до кінця з майором Прилепіним: на Тифліс, Жданов, на Київ, на Нарву, до П'ятої Імперії, до гамівної сорочки.

Секрет виживання у владі найвидатнішої посередності полягав у вдалому до останнього часу балансуванні двох порочних пристрастей його референтної групи – жадоби збагачення і спраги геополітичної "величі". Після провалу божевільних проектів "русского мира" і "Новоросії", після чуркінських присипаних пилом дітей Алеппо величезні надії покладалися на спецоперацію "Трампнаш". Кремлівським мрійникам чомусь марився новий поділ світу на сфери впливу.

"Ломка" в Кремлі після "невиконання Трампом своїх передвиборчих зобов'язань" виявилася надзвичайно болючою. Послідувала серія безглуздих, хаотичних, рефлекторних кроків в основному націонал-клептократичної спрямованості: обльоти американських кораблів, допотопний шпигунський корабель біля берегів США, крилаті ракети в порушення договору РСМД, визнання паспортів невизнаних ДНР і ЛНР. І, нарешті, геніальна ініціатива клептомаршала Шойгу – штурм іграшкового рейхстагу.

Третя річниця затіяної ватажком Четвертої світової (гібридної) війни відзначається його оточенням у гнітючій атмосфері зовнішньополітичних провалів, зростаючої загрози закордонним активам, цугцвангу на всіх ініціативно відкритих фронтах. Акела тричі промахнувся – в Україні, в Сирії, у Вашингтоні. Глобо-клептократи дорікають ватажкові в неприпустимому авантюризмі, націонал-клептократи – в боягузливій нерішучості. А йому ще як на зло треба переоформляти – вкотре! – ліцензію на правління.

Влада першої особи – це безумовне підпорядкування їй декількох десятків осіб: вищих цивільних, поліцейських, медійних, військових чиновників. Причини, з яких вони підпорядковуються монарху, президенту, вождю племені, свої в різних культурах: конституційне право, звичай, тваринний страх, корисливий інтерес, вірність присязі, щира повагу до харизматичного лідера, релігійний фанатизм або комбінація перерахованих факторів. Змови, перевороти, заколоти відбуваються, коли критична маса цих ключових персонажів втрачає мотиви підпорядкування, і у рішучих рука тягнеться у кого до табакерки, у кого до шалика, а у кого (в щасливіших вегетаріанських соціумах) до вотуму недовіри в парламенті, який і є підходящим місцем для таких дискусій.

Влада будь-якого диктатора, навіть найжорстокішого, ніколи не буває абсолютною. Вона завжди конвенціональна, тобто залишається умовною угодою з його оточенням. І в цьому сенсі вона крихкіша за владу обраного лідера в сталій демократії. Той же товариш Сталін останні років 25 свого життя безперервно перетрушував своїх соратників. І долю товариша Путіна в критичній ситуації зовнішніх невдач вирішуватиме не він сам, а сьогоднішнє політбюро – 15-20 найавторитетніших мудреців, які обіпруться на "думку народну", тобто настрій 100 або 200 "смотрящих" із другого ешелону кремлівської клептократії.

Долю Путіна вирішуватиме не він сам, а сьогоднішнє політбюро – 15-20 найавторитетніших мудреців, які обіпруться на "думку народну", тобто настрої 100 або 200 "смотрящих" з другого ешелону кремлівської клептократії

У цьому контексті цікавий документ, породжений у кремлівській адміністрації панами Антоном Вайно і Сергієм Кирієнко – мабуть, не без допомоги їх знаменитого нооскопа – і в ніч з 19 на 20 лютого вкинутий в обов'язковому порядку в деякі керовані ЗМІ, від КП до "Дощу". За 17 років путінського правління доводилося вам чути колись такі жалюгідні прохальні, майже сором'язливі інтонації від його апарату: "Дайте посидіти на троні ще 6 років! Він дає чесне слово, що це буде востаннє. Повіримо йому, люди добрі?!" Що це – "Слово до народу" передвиборного штабу вождя "русского мира" або протокол засідання комісії з організації урочистого політичного похорону?

І це ще не все. У наступних рядках свого послання зовсім вже втратили береги Вайно і Кирієнко й навіщось підкреслено звертають увагу міста і світу на те, що:

а) до виборів не допустять жодного серйозного опонента ватажка;

б) вибори перетвориться на референдум довіри;

з) показники явки і голосування "за" будуть доведені організаторами до затверджених заздалегідь рекордних параметрів.

У лютому містичного 2017 року з відставанням на 100 днів від графіку минулого століття мимоволі напрошується класичне милюковське питання: що це – дурість чи зрада? Чи ми вже проїхали станцію Дно, а Вайно і Кирієнко – це аватари Шульгіна і Гучкова, що прийшли до государя по папірець зі зреченням?

Copyright © 2017 RFE/ RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/ Радіо Свобода