Соромно і страшно
Нестерпно бачити, до яких наслідків призводить насильство над жінкою. Насильство, вмонтоване в суспільну матрицю
Один із найдраматичніших моментів у моєму житті - читати одкровення жінок #яНеБоюсьСказать #яНеБоюсьСказати.
Неймовірна мужність. Дякую дівчатка! Я як раз не боюся сказати. Мені боляче слухати. Мені нестерпно бачити, до яких наслідків призводить насильство над жінкою. Насильство, вмонтоване в суспільну матрицю.
Вже не вперше я зазнала сексуального насильства, коли мені було 5 років. Мій тато служив в якійсь конторі, де було необхідно раз на місяць чергувати у вихідні. Вихідний день - це батьківський день. Ми гуляли з татом по неділях. Кіно, морозиво, білочки в парку... Але іноді ми проводили неділі в конторі. Було весело. Можна було ходити по кабінетах, їсти бутерброди в конференц-залі, грати в хованки, шукути один одного по селектору в кабінеті начальника.
Однієї з таких неділь я залишилася в кабінеті з селектором. Я водила в хованки. І раптом до кабінету зайшов начальник батька. Навіщо він приїхав в неділю в контору, що шукав у своєму кабінеті - я не знаю. Але він заскочив мене за грою. Посадив мене на коліна, розпитував у якому класі вчуся, які мультики люблю, які віршики знаю. А сам мацав мене. Я злякалася. Намагалася злізти з його колін. Намагалася піти. Ще не розуміючи, що відбувається, я здогадалася, що це соромно, що те, що зі мною робить ця доросла людина - неправильно.
Так сталося, що я забула цю історію. Викреслила, придушила. Вона несподівано наздогнала мене, коли мене було вже 25. Якось дорогою додому, я раптом згадала свої п'ять років. Це було настільки болісно. Спогад просто накотився на мене і я задихнулася. Стою посеред вулиці і не можу дихати. Сумка в руках, продукти, вдома син, чоловік, треба поспішати, а я відчуваю брудні лапи на своїх геніталіях і не можу йти додому. Мені соромно і страшно. Я не розумію, чи можу жити далі, чи маю право.
Я не сказала нічого батькам. Я піклувалася про тата, не хотіла, щоб він дізнався. Маленька дівчинка після щойно пережитого насильства, я думала не про себе, а про близьких. Це так дивно. Але й закономірно, тому що сексуальне насильство для мене, п'ятирічної, було вже не в новинку. До того часу вже був сформований досвід, що говорить: краще мовчати.
Вперше це сталося у три роки. У дитсадку діти, які впісювались під час полуденного сну, зазнавали страшної екзекуції. Їх роздягали до гола і водили по групах, щоб інші діти їх обсміяли. Один із перших моїх спогадів - це група дітей різного віку, яких голими виставили на глум перед нами - 3-річками. Я пам'ятаю товстого хлопчика в окулярах, пам'ятаю маленьку заплакану дівчинку з чорними волоссям. Але я не пам'ятаю себе в той момент. Мене ніби дві. Я дивлюся на голих дітей і мені їх дуже шкода, мені соромно, що я це бачу і я відвертаюся, ховаюся за довгим волоссям. Але мені і смішно, і я посміююсь нишком. Сміх групи заразливий. Моторошна подвійність.
І другий спогад про цей же момент - я стою в групі гола і ховаюся від сорому за довгим чубчиком, відвертаюся, а вихователі мене соромлять, адже я впісялася і заслужила на ганьбу. Діти сміються, а я не плачу. Просто стою прямо і ховаю обличчя.
У той момент я вперше в своєму житті розщепилася. Створила помилкові спогади для захисту дитячої психіки, яка просто не в змозі була впоратися з цією подією. Світ дитини грунтується на довірі. Дорослий - основа виживання маленької людини. Якщо відбувається щось, з чим дитяча психіка не може впоратися, дитина дисоціює і створює множинну особистість. Після цього я робила це багато разів, щоб відокремити сильні емоції від спогадів. Тепер у мене є Я, яке може зустріти насильство та відреагувати на нього агресією. А є Я, яке так і залишилося по-дитячому щирою та довірливою, дуже ранимою маленькою людинкою.
Досі я не знаю, яка з версій подій справжня, а яка хибна. Але я знаю точно, що розповіла татові про подію в садку. Був скандал, через який йому довелося змінити роботу. Адже садки були відомчі. Тому на його наступній роботі, зазнавши насильства в 5 років, я вже мовчала.
Це незагойна рана. Далі подібний досвід відбивається на здатності будувати відносини, на умінні любити і довіряти
Знадобилися роки терапії, щоб розставити все на свої місця. Від подібного досвіду не втекти. Це незагойна рана. Далі подібний досвід відбивається на здатності будувати відносини, на умінні любити і довіряти. Коли чоловіки скаржаться, що їхні дружини доводять їх до сказу, коли дорослі хлопчики нарікають на своїх матерів, вони повинні розуміти, звідки в їх жінок звичка будувати відносини на насильстві - ми просто не вміємо інакше. Це єдина форма відносин, яку ми знаємо. Або ми - або нас. Ось і йдуть по життю дівчатка, які, намагаючись зупинити насильство, "каструють" хлопчиків. Просто захистіть своїх жінок, і вони рано чи пізно навчаться довіряти вам.
Я вдячна українським жінкам за флешмоб. Я вже давно не боюся сказати. Я боюся почути у відповідь щось таке, що позбавить мене надії на щире співчуття до того кошмару, який мені вдалося зупинити у своїй конкретній родині дуже дорогою для себе ціною і знову навчитися любити, цінувати, довіряти, не мовчати й виховувати синів і внуків, які вже зовсім по іншому будують стосунки зі своїми жінками. Наче все повторюється знову. Кожне засудження - це нове насильство.
Коментарі