Соромно і страшно

Нестерпно бачити, до яких наслідків призводить насильство над жінкою. Насильство, вмонтоване в суспільну матрицю

Один із найдраматичніших моментів у моєму житті - читати одкровення жінок #яНеБоюсьСказать #яНеБоюсьСказати.

Неймовірна мужність. Дякую дівчатка! Я як раз не боюся сказати. Мені боляче слухати. Мені нестерпно бачити, до яких наслідків призводить насильство над жінкою. Насильство, вмонтоване в суспільну матрицю.

Вже не вперше я зазнала сексуального насильства, коли мені було 5 років. Мій тато служив в якійсь конторі, де було необхідно раз на місяць чергувати у вихідні. Вихідний день - це батьківський день. Ми гуляли з татом по неділях. Кіно, морозиво, білочки в парку... Але іноді ми проводили неділі в конторі. Було весело. Можна було ходити по кабінетах, їсти бутерброди в конференц-залі, грати в хованки, шукути один одного по селектору в кабінеті начальника.

Однієї з таких неділь я залишилася в кабінеті з селектором. Я водила в хованки. І раптом до кабінету зайшов начальник батька. Навіщо він приїхав в неділю в контору, що шукав у своєму кабінеті - я не знаю. Але він заскочив мене за грою. Посадив мене на коліна, розпитував у якому класі вчуся, які мультики люблю, які віршики знаю. А сам мацав мене. Я злякалася. Намагалася злізти з його колін. Намагалася піти. Ще не розуміючи, що відбувається, я здогадалася, що це соромно, що те, що зі мною робить ця доросла людина - неправильно.

Так сталося, що я забула цю історію. Викреслила, придушила. Вона несподівано наздогнала мене, коли мене було вже 25. Якось дорогою додому, я раптом згадала свої п'ять років. Це було настільки болісно. Спогад просто накотився на мене і я задихнулася. Стою посеред вулиці і не можу дихати. Сумка в руках, продукти, вдома син, чоловік, треба поспішати, а я відчуваю брудні лапи на своїх геніталіях і не можу йти додому. Мені соромно і страшно. Я не розумію, чи можу жити далі, чи маю право.

Я не сказала нічого батькам. Я піклувалася про тата, не хотіла, щоб він дізнався. Маленька дівчинка після щойно пережитого насильства, я думала не про себе, а про близьких. Це так дивно. Але й закономірно, тому що сексуальне насильство для мене, п'ятирічної, було вже не в новинку. До того часу вже був сформований досвід, що говорить: краще мовчати.

Вперше це сталося у три роки. У дитсадку діти, які впісювались під час полуденного сну, зазнавали страшної екзекуції. Їх роздягали до гола і водили по групах, щоб інші діти їх обсміяли. Один із перших моїх спогадів - це група дітей різного віку, яких голими виставили на глум перед нами - 3-річками. Я пам'ятаю товстого хлопчика в окулярах, пам'ятаю маленьку заплакану дівчинку з чорними волоссям. Але я не пам'ятаю себе в той момент. Мене ніби дві. Я дивлюся на голих дітей і мені їх дуже шкода, мені соромно, що я це бачу і я відвертаюся, ховаюся за довгим волоссям. Але мені і смішно, і я посміююсь нишком. Сміх групи заразливий. Моторошна подвійність.

І другий спогад про цей же момент - я стою в групі гола і ховаюся від сорому за довгим чубчиком, відвертаюся, а вихователі мене соромлять, адже я впісялася і заслужила на ганьбу. Діти сміються, а я не плачу. Просто стою прямо і ховаю обличчя.

У той момент я вперше в своєму житті розщепилася. Створила помилкові спогади для захисту дитячої психіки, яка просто не в змозі була впоратися з цією подією. Світ дитини грунтується на довірі. Дорослий - основа виживання маленької людини. Якщо відбувається щось, з чим дитяча психіка не може впоратися, дитина дисоціює і створює множинну особистість. Після цього я робила це багато разів, щоб відокремити сильні емоції від спогадів. Тепер у мене є Я, яке може зустріти насильство та відреагувати на нього агресією. А є Я, яке так і залишилося по-дитячому щирою та довірливою, дуже ранимою маленькою людинкою.

Досі я не знаю, яка з версій подій справжня, а яка хибна. Але я знаю точно, що розповіла татові про подію в садку. Був скандал, через який йому довелося змінити роботу. Адже садки були відомчі. Тому на його наступній роботі, зазнавши насильства в 5 років, я вже мовчала.

Це незагойна рана. Далі подібний досвід відбивається на здатності будувати відносини, на умінні любити і довіряти

Знадобилися роки терапії, щоб розставити все на свої місця. Від подібного досвіду не втекти. Це незагойна рана. Далі подібний досвід відбивається на здатності будувати відносини, на умінні любити і довіряти. Коли чоловіки скаржаться, що їхні дружини доводять їх до сказу, коли дорослі хлопчики нарікають на своїх матерів, вони повинні розуміти, звідки в їх жінок звичка будувати відносини на насильстві - ми просто не вміємо інакше. Це єдина форма відносин, яку ми знаємо. Або ми - або нас. Ось і йдуть по життю дівчатка, які, намагаючись зупинити насильство, "каструють" хлопчиків. Просто захистіть своїх жінок, і вони рано чи пізно навчаться довіряти вам.

Я вдячна українським жінкам за флешмоб. Я вже давно не боюся сказати. Я боюся почути у відповідь щось таке, що позбавить мене надії на щире співчуття до того кошмару, який мені вдалося зупинити у своїй конкретній родині дуже дорогою для себе ціною і знову навчитися любити, цінувати, довіряти, не мовчати й виховувати синів і внуків, які вже зовсім по іншому будують стосунки зі своїми жінками. Наче все повторюється знову. Кожне засудження - це нове насильство.

Оригінал

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Микола Несенюк Журналіст
Ольга Решетилова Координаторка Медійної ініціативи за права людини
Любов Морозова Музикознавиця
Петро Кралюк Філософ
Світлана Сіщук Журналіст Української служби "Голосу Америки"
Погода