Свобода не дається задарма

Ціна свободи, зазвичай, встановлюється тими, хто намагається її знищити. Тим не менш, незважаючи на російські танки і китайські погроми, українці і тибетці і досі вірять, що за свободу варто боротися.

Продовження статті Нолана Петерсона "Що я вичвчив завдяки українським і тибетським борцям за свободу". Першу частину читайте тут.

Обов`язок і смирення

Протягом всього часу, який я провів на лінії фронту в Україні і протягом мого візиту до колоній тибетських біженців в Індії та Непалі, я шукав відповідь на легке, однак важливе запитання: що спонукає звичайних чоловіків та жінок відмовитися від своїх власних інтересів і ризикувати власним життям заради вищої мети?

На жаль, запитуючи у борців за свободу, чому він чи вона стали боротися, я не отримував палкої відповіді. Зазвичай вони так недбало говорять про те, що зробили, що пояснення не містять якогось серйозного самоаналізу. Тим не менше, їхнє смирення і пояснює їхню мотивацію. Головним чином вони борються, бо вірять, що це їхній обов'язок.

"Я не думаю, що я досягнув чогось великого, однак я відчуваю себе задоволеним", - сказав Добсанг Чомбель, 84 роки, колишній тибетський монах, який взяв до рук зброю, щоб допомогти Далай-ламі втекти з Тибету у 1959 році і який був у тибетського опорі у Мустангу до 1974 року.

Ти не можеш залишитись осторонь, коли ворог атакує твою Батьківщину

"Я зробив усе чесно і правдиво, коли моя країна мене потребувала", - каже він.

Для багатьох борців за свободу з України та Тибету, яких я зустрів, їхні рішення боротися не були насправді рішенням як такими. Їхні країні були захоплені, гинули невинні люди, і саме тому вони мали йти боротися.

Це проста арифметика. Це не романтика чи ідеалізм, хоча для сторонніх це виглядає саме так. Контролювати їхнє рішення було так само важко, як повітряну кулю на вітру. Дати їй відсіч було єдиним способом реакції на несправедливість, свідками якої вони стали.

"Ти не можеш залишитись осторонь, коли ворог атакує твою Батьківщину", - сказав український доброволець Василій Івасків, 53 роки, під час того, як готував сніданок у підвалі, що служив сховищем від артилерійських атак, у Пісках, Україна.

Піски — це прифронтове місто на сході України, трохи подалі від руїн Донецького аеропорту, що виглядають як розбомблений Сталінград. Коли я востаннє був там у червні, розгромлене артилерією місто було майже повністю покинуте. Там залишалися усього декілька місцевих мешканців і 93 бригада української регулярної армії, яка була розкидана по всіх підвальних сховках та укріпленнях у траншеях.

Івасків, колишній шахтар із міста західної України Івано-Франківська, називав мене "Америка" і мав звичку (незважаючи на мої протести) захищати мене від снайперського вогню своїм тілом. Невеличкий та мускулистий, Івасків випромінював енергію, яка дозволяла йому охороняти чоловіків вдвічі молодших за нього протягом цілого дня. Він був уособленням батьківської фігури. Його завжди можна було знайти за ремонтом чогось чи приготуванням їжі. Іноді він лаяв молодих солдатів за необережність і брак дисципліни.

Івасків пішов добровольцем на війну після кількох поїздок на лінію фронту у перші дні війни, куди він доставляв допомогу. "Я побачив як ці молоді хлопці борються і вмирають заради України, і я знав, що мушу теж іти воювати", - сказав він мені, додавши гордо, що його батько воював з нацистами під час Другої світової війни.

Коли він пішов на війну, Івасків сказав, що йому довелося переступити через дружину, яка сиділа у дверях, схлипуючи і благаючи його не йти.

"Вона не могла нічого вдіяти, щоб зупинити мене, - сказав він. - Я мусив йти",

На вбивство

Я запитав Чоєджор, як йому, буддистському монаху, для якого будь-яке вбивство — навіть комахи — під забороною, було перетворитись на солдата, якому доводилося вбивати китайських солдат голими руками.

"На початку я думав, що всі ми ченці, а тому не мусимо вбивати, - пояснив він. - Однак коли я згадав увесь той жах, який наробили китайці, я відкинув усі свої вагання щодо вбивства. Після того, як став свідком стількох поганих речей, я забув що вбивати — це гріх. Я сподівався, що буду вбивати і це робило мене щасливим".

"Я не відчував жодного коливання щодо вбивства, - Церінг відповів мені, коли я запитав, чи те, що він був монахом, обтяжувало його. - Вони вбивали наших людей. Заради нашої країни та нашого народу, я не міг вагатися. Давати відсіч у боротьбі єдина правильна річ, яку я робив".

"Ми вбивали набагато більше китайців, ніж вони нас, - сказав Чомбер. - Однак не має значення, як багато ми вбили, адже на наступний день їх ставало все більше. Вони були як мурахи".

Стоячи в окопі у Широкино вітряного квітневого дня, всього лише у 500 метрах від позицій російських сепаратистів — достатньо близько, аби почути їхні голоси — я спитав Гріззло, чи перебування близько до ворога не робить вбивство більш складним? Я дивувався: чи така близькість до ворога не гуманізує його?

"Для мене це не так складно, - сказав мені Гріззло. - наші вороги, росіяни, вони як тварини... я люблю вуличні бої, де відстань дуже маленька. Це реальна війна, коли ти можеш бачити свого ворога на власні очі і бачити очі свого ворога".

"Ми мусимо воювати з ними тут, бо вони не зупиняться, - каже 28-річний український снайпер Володимир у Пісках. Він працював на фабриці пива Оболонь. Вдома залишив дружину та маленьку дитину. Він вірив, що якщо українська армія залишить свої позиції у Донбасі, об'єднані російсько-сепаратистські сили продовжать наступ, і може навіть дійдуть до його рідного міста на заході країни.

"Я ніколи не вагався стріляти чи ні, - сказав він. - І я ніколи про це не жалкував".

Свобода не безкоштовна

У той день, коли я вперше приїхав в Україну, у серпні 2014 року, я відвідав Майдан — центральну площу Києва, яка стала епіцентром революції у 2014 році. Там досі залишаються діри від куль у тротуарах і дорожніх знаках вулиці Інститутської, де провладні снайпери розстріляли протестуючих минулого лютого.

Коли я туди приїхав, площа була вкрита шарами квітів і свічок біля обрамлених фотографій більше ста протестуючих, які загинули. Обличчя на портретах були як молоді, так і старі, чоловічі і жіночі. Коли я ходив довкола, намагаючись зрозуміти те, що відбулося шість місяців до того, я почув американський голос, який виділявся з російських і українських і промовляв: "Свобода не безкоштовна".

"Мир можливий, однак Україна має бути вільною країною.Ми маємо звільнити нашу територію і тоді жити у мирі".

Ця банальна, ура-патріотична фраза вже стала кліше в Америці. Її можна почути на День Пам`яті чи Четверте Липня. Згадується і жартівлива пісенька "Свобода не дається задарма" із "Команда Америка". Тим не менше, коли я почув ці слова у Києві, зі шрамами революції навколо, їх сенс дійсно зачепив.

Я думав про ці слова і вісім місяці потому, коли я стояв на пляжі, усипаному кратерами від артилерії у Широкино і говорив з Іваном Харків, 20-річним студентом-журналістом який пішов добровольцем до батальйону "Азов".

"Мир можливий, однак Україна має бути вільною країною, - сказав Харків. - Ми маємо звільнити нашу територію і тоді жити у мирі".

Свобода не дається задарма. Я продовжував думати про ці слова протягом останнього місяця, коли я зустрів Церінг Тундук, 70-ти років, який жив на індійському узбережжі озера Пангонг трохи поодаль від Гімаліїв. Берегова лінія навпроти дому Тундука була Тибетом, Батьківщиною, з якої він втік у 1959 році. Після того, як китайські солдати вбили його батьків, змушуючи його та його молодшу сестру дивитися на це. Йому на той момент було 14 років.

Роками потому, шукаючи вбивць своїх батьків, аби їм помститися, Тундук приєднався до таємного підрозділу 22, Тибетської частини в Індійській армії, яку підтримувало ЦРУ для боротьби з китайцями у Гімалаях. Він служив протягом 27 років і був учасником боїв у кількох конфліктах з Пакистаном. Однак він ніколи не воював з китайцями.

"Це було розчарування — воювати у війнах проти когось іншого, - сказав він. - особисто я завжди боровся за Тибет, а не за Індію".

Зараз Тундук живе як кочівник на даху світу, як це робили його батьки. Він не повертався до Тибет з 1959 року, і він визнає, що у свої 70 він, ймовріно, вже ніколи цього і не зробить. Але він як і раніше переконаний, що одного дня Тибет буде вільним.

"Кожна істота має місце, де народилася, місце, куди вона мріє повернутися, - каже він. - Моя ідентичність - це Тибет. До смерті ми будемо мріяти повернути нашу країну".

Свобода не безкоштовна. Протягом останнього року я зустрів багатьох людей, чиї життя символізують це твердження. Наприклад, Оксана Чорна, 35 років, професор університету, яка відклала своє життя, коли в Україні почалася війна. Тепер вона доставляє посилки українській армії на лінії фронту. Вона носила бронежилет поверх її квітчастого сарафану, коли проїжджала на своєму набитому добром старенькому авто крізь артилерійський вогонь.

Іноді я так боюсь, що не можу забрати рук із керма, - розказувала мені вона під час інтерв`ю у Києві. - Я так лякалась. Мої суглоби біліли і я не могла дихати. Однак я мала це робити".

Можливо, свобода просто більше означає для тих людей, які бачили її альтернативу

І, Лхасанг Церінг, 68 років, колишній тибетський партизан, який служив у Мустангу. Він відхилив пропозицію продовжити навчання в медичній школі в Університеті Джонса Хопкінса, щоб приєднатися до тибетського опору (рішення, за яке Далай-лама особисто лаяв його).

Колти Церінг навчався у вищій школі в Індії, стаття в газеті про тибетських опір надихнула його. Він пояснив: "Я сказав собі: "Добре. Господи, ці хлопці борються, але якщо ми, молоді тибетці, не будемо боротися, то як опір буде продовжуватися?".

Зараз він живе у Дхарамсалі, Індія, де він має книжкову крамницю. Однак прихильність Церінга до незалежності Тибету не вгаває.

"Я думаю,що боротьба за свободу –понад усе, - сказав він. - Я вирішив це, коли збирався присвятити своє життя боротьбі за свободу. І я, як і раніше, готовий померти за незалежність".

Варто Того, Щоб Боротися

Ціна свободи, зазвичай, встановлюється тими, хто намагається її знищити. Тим не менш, незважаючи на російські танки і китайські погроми, українці і тибетці і досі вірять, що за свободу варто боротися.

Можливо, свобода просто більше означає для тих людей, які бачили її альтернативу. Коли я запитав, чи повернеться він коли-небудь до Тибету, Чомбель відповів: "Без Далай-лами — ні."

"Якщо я повернуся до того моменту, коли Тибет не стане вільним, це буде свого роду капітуляція, - пояснив 84-річний колишній монах і борець за свободу. - Я досі налаштований досить оптимістично щодо того, що одного дня Тибет стане вільним. Якби я був молодшим, я би повернувся для боротьби. Однак я старий, і скоро помру. Тепер це справа підростаючого покоління".

"Україна — це наша держава, - сказав мені Гріззлі у траншеї біля Широкино. - Ми вільні і ми мусимо боротися за нашу свободу, як свого часу це робили наші батьки та діди".

Свобода не є безкоштовною. Ці слова і те, що вони насправді означають, лунали у моїй голові, коли я 7 серпня читав листа від подруги Вірджінії, французької журналістки, яка повідомляла мене про те, що вбито Данила Касьяненка на полі бою у східній Україні.

"Я пам'ятаю, що він казав нам, що війна —сука, і що він хотів додому, - писала вона. - Кривава війна. Ми з тобою знаємо, що він був солдатом, і що таке могло статися з кожним солдатом, але іноді це дійсно несправедливо. ... Йому було лише 19."

Текст публікується з дозволу автора

Переклад Gazeta.ua

Оригінал

Першу частину статті читайте тут.