"Коршуни" мають бути готовими вгамувати сміх "Іскандерів"

Вивішені на видноті рушниці не вистрілили. Ні у Москві, ні у Києві.
Ні за законом театральної драматургії, ні за фізичним, що гарантує перехід кількості у нову якість.
Те, що не вистрілить на підмостках Красної площі, мало хто й сумнівався. Від путінської п'єси тхнуло радянським нафталіном, сюжет автор висмоктав з брудного пальця, а вдала режисура неможлива без розумового зв'язку з реальністю. Та й "рушницю" на кремлівській стіні було вивішено не для сюжетної інтриги, а для залякування. Тож інтрига була не у грізному театральному реквізиті – як же воно вистрілить, а у тому, скільки зівак захоче подивитися на це дійство. Тобто – наскільки воно буде провальним.
Провал з цьогорічною демонстрацією військового параду на Красній площі виявився нечуваним і небаченим. Поглянути на диковинне броньоване залізо не приїхав навіть периферійний глядач: із 55 офіційно запрошених керівників африканських держав на трибуну разом з Путіним піднялися лише троє, а з 33 президентів Латинської Америки аплодували "Буку", з якого було розстріляно пасажирський "Боїнг" з голландцями та малайзійцями на борту, тільки двоє. Не надто, гадаю, потішили головного режисера й поодинокі представники Європи та Азії. Він не міг не розуміти: одні аж надто від нього залежні, а інші, не виключено, оцінювали бруківку Москви з точки зору інших парадів, миліших їхньому серцю.
Проте погляди українців усі травневі дні були спрямовані в інший бік. На схід нашої країни, де також могло вистрелити. І не святковим парадом – війною. Адже не гвинтівку за велінням кремлівського режисера принесено на український Донбас – нагнано сотні танків, бронемашин і гармат.
Дякувати Богові, не вистрілило й тут. На відміну від парадної фронтову техніку на місце постійної дислокації не повернули і з території України не вивели. Тож радіти зарано.
Не вистрілило лише тому, що не настав час: криваве дійство ще не повернуло на фінал. Але неодмінно вистрілить. Інакше численну техніку не гнали б щодня і щоночі на арену війни, не навчали б озброєних акторів мистецтву вбивати.
Вистрілить. Такий закон жанру.
Звідси й запитання: а ми готові до пострілу повішеної на Донбасі путінської "рушниці"? Чи знову поліземо під стілець: дивіться, мовляв, що з нами, бідними та нещасними, роблять! Цього разу Європа з Америкою можуть і не повірити, що ми не знали про напад. І допомагати не стануть. Навіщо давати зброю тому, хто не хоче боронитися?
Президент і уряд мають останній шанс хоч трохи реабілітуватися перед суспільством за ту біду, яку допустили на землі України.
Якщо українське військо знову буде "заскочене зненацька", якщо не продемонструє у протистоянні з російським агресором вміння створювати "котли" і блискавично зводити блокпости, які наші армійці продемонстрували при оточенні бази Добровольчого українського корпусу "Правий сектор" у селі Великомихайлівка Дніпропетровської області, це буде останньою поразкою нинішньої влади. Не пробачать Порошенку з Яценюком і відсутності на передових українських позиціях достатньої кількості (бодай по одному ПТРКа на кожну ворожу машину) вітчизняних протитанкових ракетних комплексів "Стугна-П", коли на нас посуне російська броньована армада. Як не розуміють того, що за період війни жодного разу не застосовувалися для стрільби з бронетранспортерів ані танковий "Комбат", ані "Бар'єри", ані інше ефективне кероване озброєння українського виробництва.
Ганьбою до скону впаде на можновладців і відступ бодай на крок перед кількома десятками тисяч путінських "чоловічків" української 230-тисячної заново створеної армії з її майже 100-тисячною тиловою обслугою, 35-тисячною когортою професіоналів СБУ, 30-тисячною Національною Гвардією і 250-тисячним резервом, який складають співробітники МВС.
Новий наступ російських агресорів анонсовано заздалегідь. Наперед відомі й напрями головних ударів. Тож Генеральний штаб на день "Х" повинен мати тричі вивірені плани і карти відсічі з наступними переможними контрударами, а військові підрозділи мають бути готовими зустріти ворога неприступним вогнем – і не зі старої, часом трофейної зброї, і пересуватися прифронтовими дорогами не на волонтерських машинах. За іншого розкладу це має розцінюватися як саботаж і зрада національних інтересів з відповідними наслідками для генералітету і керівників держави.
Військові аналітики припускають також ймовірність прямого, не гібридного вторгнення Росії. Тож українське суспільство має право вимагати від влади готовності й до такого розвитку подій. Усім нам буде спокійніше, коли знатимемо: на відповідних рубежах розгорнуто бодай кілька підрозділів, оснащених якщо не новітніми "Коршунами-2", які дають фору російським "Іскандерам", то бодай комплексами з дальністю 250 км, якими дніпропетровський "Південмаш" озброїв ЗС Московії. Ми повинні мати упевненість: коли гряне відкрита війна, ці ракети миттєво перенацілять з умовного противника на противника очевидного і знищать ними не лише скупчення важкої російської зброї на Донбасі, а й випалять справедливим вогнем ті смертоносні моря, звідки течуть до нас броньовані ріки.
Хай цей план у нашій стратегії буде не першочерговим. Хай навіть на літеру "омега" – останню літеру у грецькому алфавіті – і застосовуватиметься за крайньої необхідності. Але Україна повинна мати такий план протидії агресорові.
Інші публікації автора