Тарас Григорович...у книгах та думках…

"Великий Кобзар" як звикли називати Тараса Григоровича Шевченка в народі, тепер існує для українців у нескінченних іпостасях. Та чи не згублять українці вічного героя назавжди?
На жаль, про видатну особистість України сказати щось нове вкрай складно. Мало кого цікавлять співці дифірамбів, що возвеличують портрет Шевченка до неможливості. Та сказати, що Тарас це пережита історія, язик не поворухнеться навіть у найлютішого критика. Парадоксальне явище, коли слава приходить по смерті. Виникає враження, що возвеличення зумовлене почуттям жалю. Однак у певний момент розумієш, що гине ідеолог нації, який так чи інакше завжди стоятиме на шляху будь-якої ворожої верхівки влади.
Шевченко не пішов, а залишився у словах - поетичних та пророчих. Такі вислови використовує кожен, щоб не дати загинути образу творця, щоб повірити у безсмертність великого письменника. Важко зрозуміти, кому він присвятив свої пророцтва! Вже як сотні років Україні не вдається здобути волю: то дві світові війни, голодомори, тепер знову вторгнення зі сходу. Все ж, мабуть, ті рядки написані для однієї української нації, яка звертається до них, коли вже надто пізно. Історичний процес відбувається подібно до спіралі, і в конкретний момент вона перетинається та повторюється. Таким чином Шевченко своїми словами намагається розірвати замкнуте коло. Складається враження, що Тарас Григорович за великим склом, схиливши голову додолу, споглядає за своїми земляками. Радше український геній відмовився від своєї слави на благо українства. Говорять, що він випереджував усіх на п'ятдесят і більше років, але він є розумнішим і від нас. Шевченко виконав безліч функцій для українців, проте ніхто не замислюється над тим, що його пророцтва слугують для кожного майбутнього покоління, яке повинне виправити помилки попереднього. Сенс полягає у тому, що слід кардинально і швидко змінювати самих себе, аби вкотре не втрапити у кайдани ворогів і з подивом на обличчі не гортати сторінки Шевченкових книг. Так, він знав про наразі вічну біду українського народу. Як от: "Кохайтеся ж, чорноброві, Та не з москалями". Він чітко її позначив у своїх книгах. Та українцям хоч кіл на голові теши!
Шевченко поет, письменник, пророк, художник, ідеолог. Тарас Григорович, мабуть, єдина людина у світі, пам'ять про яку вшановують на високому рівні. З року в рік відбуваються різні заходи пам'яті Шевченкові. Любов до Шевченка передається з покоління в покоління. Шевченко вже ідол, якому немає рівних в Україні. Але Шевченко в книгах та в думках протилежні постаті. У книгах – це геніальний поет, вірші якого вчити легко, а його твори читати швидко із насолодою. Окремі рядки закарбовуються у пам'яті назавжди: "Реве та стогне Дніпр широкий…", "Садок вишневий коло хати…", "Як умру, то поховайте мене на могилі…", "Думи мої, думи мої…" Проте Шевченко в думках це такий собі портрет Доріана Грея, який у цьому випадку зіпсований людьми. Щорічні оди, прославляння та нав'язування творчості Шевченка настільки насідають на підсвідомість, що при одній думці про Тараса Григоровича хочеться втекти. Вже зникає хотіння розгорнути "Кобзар", згадати пам'ятні рядки. Натомість виникає бажання затулити кожному рот, бо в очах люди здаються дикими неандертальцями, які в один голос вигукують на честь свого вожака. Потрібно залишити Шевченка в спокої! Кому він потрібен, той прийде до пам'ятника і поставить квіти чи запалить свічку, хто зможе, то піде до нього на могилу, або розгорне улюблене його творіння і наодинці прочитає в своєму затишку. Шевченко - це такий собі інтим кожного, хто його любить. А виносити його на публіку – це марна справа, це вбивство його постаті в очах мільйонів людей.
Михайло Гема