П'яні мужчини йдуть, хитаючись. Навколо – пляшки з-під алкоголю та целофанові обгортки. Автівки не можуть розминутися на вузенькій доріжці. Припаркуватися – ніде. Та що там паркуватися: немає де пройти ногами.
Це – не фестиваль у центрі міста. Це поминальна неділя на звичайному сільському кладовищі неподалік Фастова.
- Розвертай котлети, а от пасочку. На, хочеш пасочку. І сто грам, сто грам же, - метушиться за маленьким дерев'яним столиком біля могилок міцна жінка в чорному пальто і блискучій хустці. А ось чоловік у окулярах "Привіт, 90-ті" засмальцьованими руками чистить шматок скумбрії.
Традиція їсти на цвинтарі – одна з тих речей, які я, мабуть, не зможу збагнути ніколи. Виснажені півторагодинною дорогою з міста на кладовище, та раді зустрічі з далекими родичами, люди розгортають ковбасу, лущать крашанки, нарізають буженину і виставляють свіжі биточки. Розливають горілку й кагор. З портретів на гранітних плитах на них дивляться далекі предки.
Ось маленька акуратна бабуся, спираючись на паличку, кладе на гранітний пам'ятник дві цукерочки та яєчко. Встигає зробити пару кроків по доріжці, як за її спиною до могилки уже прошмигує чоловік. Він має спитий вигляд, нез'ясований вік та чорний кульок "Босс" у руці. Одним махом складає цукерки до кулька і йде далі.
Згодом, коли їхатиму назад і дивитимусь у вікно електрички, на платформі станції "Васильків" я ще побачу десяток циган. Поряд із ними стоятимуть штук сім догори набитих мішків з-під цукру. Крізь біле полотно пробиватимуться різнокольорові цукерки.
В іншому селі, на Чернігівщині, звідки родом мамин батько, на "гробки" прийнято накривати спільний стіл. Спочатку сільський батюшка обходить усю територію по колу, справляючи службу. Це триває більше години. Всі, хто прийшов сюди, весь цей час ходять за ним. Потім на кінці кладовища, прямо на землі, роблять "шведський стіл". Це клейонки та покривала, вистелені одним довгим рядком. Сидячи на колінах, як під час вилазки "на природу", їдять і п'ють, пригощаючи один одного. Колись давно для цього виставляли один за одним спеціально збиті столи. Нині вони загнили від часу.
По той бік цвинтаря, одразу за його огорожею, купами навалені старі пластикові квіти та штучні вінки. Вони не гниють, а отже, навіть узимку вибиватимуться з-під снігу, тьмянітимуть від весняного сонця й поливатимуться осінніми дощами ще багато років.
- Навіщо ви робите з кладовища культ, - сказали моїй бабусі. Вона зауважила родичам, що ті вже кілька років не фарбували на могилах облуплені огорожі.
Культом чого насправді є сьогоднішні візити на кладовище? Культом об'їдання і набухування, коли після десятої чарки починають співати і забувають про привід. Культом огидних пластмасових квітів, вафельних цукерок "Ананаска" і обговоренням свіжих сімейних пліток.
Коли я помру, я хочу, щоб мене розвіяли над морем. Або десь високо у горах. Подібне бажання висловлює і багато хто з моїх друзів. Сподіваюся, що надалі у нас побутуватиме новий культ. Коли пам'ять про людину житиме у серцях і головах. У тому, що вона встигла після себе лишити. А не лише на цвинтарі, під згнилим хрестом та просілою землею.