Три з половиною години

О 16:20 дізналася, що в метро у Києві повністю припиняє свою роботу. Спочатку йшлося про чотири станції, потім з'ясувалося – закривають все.

Попри те, що мала роботу і теми для матеріалів, робити нічого не могла. Руки трусяться, думки у голові розлітаються, наче мушки, Востаннє таке було 22 січня, у пік протистоянь на Грушевського. Тоді сиділа в редакції, читала про смерті, вибиті очі й відірвану руку, і здавалося, що окрім цього більше нічого не існувало. Навіть я сама.

Кілька разів дзвонила мама, батько, бабуся. Всі просили їхати додому. Це стан, який одна знайома у себе в статусі охарактеризувала як "Страшно, коли я там, і соромно, бо не там". Цього разу в мені переміг страх.

О 16:30 вийшла з редакції, бо хотіла встигнути доїхати додому. Одним махом вимкнула комп'ютер, перевзулася і пішла. Живу на Троєщині, а отже знаю, що важко добиратися у години пік навіть у мирні часи. Тим паче – у такі, як зараз.

Через 15 хвилин я на Лук'янівці. Величезні черги. 598д має тут кінцеву, їде на Троєщину. Чекати доводиться майже дві години: за цей час проїжджає чотири маршрутки.

"А що таке? Що взагалі трапилося?" - питає якийсь чоловік, що проходить повз і бачить довжелезну чергу. Дивуюся, що ще є люди, які взагалі не в курсі подій. Деякі люди підходять, питають, на яку маршрутку черга, оцінюють кількість людей і мовчки йдуть геть.

Дівчина поряд постійно розмовляє по телефону. Судячи з розмови, живе за містом, добиратися має через Видубичі. Але чому стоїть саме у цій черзі, невідомо. "Як це – перекриють виїзди до міста? А як я приїду додому?"

Попереду – двоє хлопців-підлітків і одна дівчина. Їдять крекери і жувальні гумки. З розмови зрозуміло, що двоє живуть на Троєщині, а один хлопець їде до дівчини.

"Буде прикольно, якщо ти зараз вистоїш таку чергу, потім пробка, приїдеш, а її батьки не випустять!" - говорять до нього друзі й пропонують повернутися, доки не пізно. Він відмовляється.

Дівчата з моєї ж черги намагаються безуспішно викликати таксі. Пропонують скинутися і поїхати на Троєщину разом. Жодне таксі не хоче їхати. Пізніше мені не вдається не те щоб викликати – навіть додзвонитися у яку-небудь службу.

"Людей вбивають. Війна почалася", - постійно повторюють одна одній дві жіночки позаду мене. За кілька хвилин по тому хлопець по телефону говорить комусь: "Кажуть, якась війна…".

Кілька разів розмовляю по телефону з батьками. Думаю, добре, що на дворі така гарна погода: не холодно стояти весь цей час у черзі. Дзвоню до знайомого, який їздить на мотоциклі. Він розуміє мене з півслова, але каже, що звільниться не менше, ніж за півтори години. Якщо я ще не впораюся самостійно, обіцяє довезти мене.

Коли підходить маршрутка, троє молодих жінок починають бігти до неї поза чергою. Зі сварками і криками їх відштовхують, наголошуючи, що дві години "ето вам не хрєн собачій", і посилають у кінець черги.

О чверть на сьому сідаю у маршрутку – встигаю зайняти місце біля водія, попереду. Водій просить не створювати штовханину, обережно видає усім решту. Потім говорить по телефону: "Ало, да, я вже поїхав. Людей багато. До бійки доходить". Водій одразу попереджає, що Московський міст стоїть, і додому ми всі доїдемо не скоро. Згодом виявляється, що стоїть не тільки міст: спускатися до вулиці Фрунзе доводиться десь 40 хвилин, вся вулиця стоїть.

Поки їдемо, подумки оцінюю ситуацію. Встигаю з'їсти цукерку, печиво, почитати журнал, газету, послухати музику. В черговий раз пишу смс-ки знайомим та друзям, що знаходяться на Майдані: перевіряю, чи живі. З тих пір, як стоять барикади, у "активний" період мені доводиться робити це щодня, іноді - по десять разів на день. Писати смс-ки, повідомлення Вконтакті та питати, чи всі цілі.

О 19:30 я нарешті на Петрівці. Далі бачу, що весь Московський міст і справді стоїть, люди масово йдуть пішки. Виходжу з маршрутки.

Знайомий уже чекає мене на зупинці тролейбуса: сидить на мотоциклі на тротуарі навпроти кіоску, очі виблискують крізь шлем. Я у коротких шортах, роззуваюся прямо посеред вулиці, щоб натягти теплі гетри. Вдень я зняла їх, бо було жарко, і носила у сумці. Поки утеплююся, люди проходять повз і посміхаються до нас. Коли вдягаю підшлемник, зазначаю, що він схожий на балаклави, які носять на Майдані. Сідаю на мотоцикл, пальто підскакує нагору.Їхати доводиться по тротуару зустрічної смуги, адже по "правильній" смузі пішки йде багато людей. Поки їдемо, бачу, що рух на мосту й справді паралізовано.

Додому дістаюся о 20:00. Три з половиною години. Страшно відкривати Інтернет і дивитися, що трапилося за цей час. Скільки вбитих, скільки покалічених, хто кого і куди і взагалі навіщо. Не хочеться їсти, важко зібрати думки до купи. Дізнаюся, що колега діставалася з роботи додому на лівий берег поїздом "Київ-Луганськ".

За ці три з половиною години, поки у мене час тягнувся, як жувальна гумка, у центрі Києва вирувала справжня війна. Померли люди. Введено надзвичайне положення. Відключили "5 канал". Побили журналістів. Влаштували пожежу. Поки хтось стоїть у заторі, на іншому кінці міста твориться наше майбутнє. Поки хтось отримує кулю в лоба, інші пішки чалапають додому над Дніпром. Така різна динаміка життя, такий швидкий перебіг подій.

Все, що відбувається, не вкладається у голові. Хочеться закрити очі, видохнути, а відкрити уже в щасливій країні, де замість війни - мир і спокій.

Закриваю очі. Видихаю. Відкриваю знову.

"Кількість постраждалих активістів перевалила за дві сотні".