Хто перший почав?

Вже майже рік в Україні триває кривава та жорстока війна. Щодня гинуть невинні люди, знищується інфраструктура, падає економіка. І часто ми запитуємо себе: що ж з нами сталося? Чому зараз ми в такому становищі? Коли нарешті запанує мир? На ці питання однозначної відповіді ми досі не отримали, оскільки кожна сторона конфлікту бачить його причини і вирішення по-різному. Ми, патріоти України, вважаємо, що ця війна лежить особисто на плечах усіх сепаратистів, котрі незаконним шляхом порушили територіальну цілісність нашої держави. Прихильники так званих ДНР і ЛНР заявляють, що в усьому винен Євромайдан, котрий посварив країну і змусив жителів Донбасу повстати проти нового керівництва, що прийшло до влади в результаті збройного перевороту в Києві. Хто ж правий в цій суперечливій ситуації? Давайте спробуємо в цьому розібратись максимально розсудливо та об'єктивно, щоб остаточно розставити всі крапки на "і".
21 листопада на Майдан вперше виходять люди, які протестують проти призупинення обіцяного євроінтеграційного курсу тодішнім урядом. Акція носила суто мирний характер, ніякого закону мітингувальники своїми діями не порушували, про що в бесіді з українськими журналістами пізніше заявив навіть сам Янукович.

Все проходило спокійно і мирно, поки у ніч з 30-го листопада на перше грудня беркутівці не почали жорстоку зачистку майдану Незалежності під приводом міфічної потреби звільнити площу для встановлення новорічної ялинки. Тоді було пролито першу кров в столиці і зробила це руками спецпризначинців тодішня українська влада, спровокувавши тим самим подальшу ескалацію конфлікту. Це була вікопомна помилка Януковича, яка в результаті коштувала йому президентського крісла. Якби він не прийняв такого абсурдного рішення, все б минулося мирним шляхом, і за тиждень-другий мітингувальники, скоріш за все, самі б розійшлися по домівках, як вже було раніше після Податкового майдану та всенародних акцій протесту "Вставай, Україно!". Проте Янукович вирішив, що розгін людей в такий жорсткий спосіб налякає українців і відіб'є в них останнє бажання тим чи іншим чином виступати проти тодішньої влади. Все сталося з точністю до навпаки, і 1 грудня почалися перші сутички на Банковій. З цього дня вимоги Майдану змінилися в радикальнішу сторону. Першочерговим завданням стала відставка Януковича - асоціація з ЄС відійшла далеко на другий план і вже мало кого по-справжньому цікавила. Варто також зазначити, що акції в підтримку Євромайдану проходили по всій Україні, враховуючи і Донецьк, і Луганськ, і навіть Сімферополь, що говорить про солідарність та єдність громадянського суспільства держави в цей час. Тож, оперуючи цими фактами, можна сміливо заперечити поширений серед прихильників так званих ДНР та ЛНР міф про те, що Євромайдан зі самого початку був спланований і мав на меті повалення конституційного ладу в країні. Насправді революція в Україні була повністю спонтанною - ніхто нічого не планував і все могло б бути зовсім по-іншому, якби Янукович в тій ситуації повів себе адекватно і довів, що виконує народну волю, яка була чітко висловлена на Майдані. Також варто підкреслити, що людей в подальшому піти на барикади змусила не якась там непідписана угода з Європою, а саме антинародна політика влади, яка яскраво проявилася під час жорстокого побиття мирних мітингувальників в ніч на перше грудня. Тобто Янукович сам загнав себе в становище цугцвангу, що в підсумку призвело до повалення його режиму народом.
В подальшому ні привезені до Києва з інших міст тітушки, ні активні дії спецпризначенців, ні ухвалення так званих диктаторських законів законів не допомогли тодішній владі зупинити революцію, а навпаки лише поглибили прірву між обома конфліктними сторонами. В підсумку це призвело до найтрагічніших на той час за всю незалежність Україні подій, коли протягом 18-20 лютого в центрі європейської столиці загинули десятки невинних протестувальників і правоохоронців. Це була остання крапля терпіння народу, залишатися в столиці Януковичу стало небезпечно для життя, тому вночі 21 лютого він втік з країни.
Керівництво держави переходить до політиків Майдану, революція Гідності ціною непоправних жертв нарешті завершується. Видавалося, що це кінець трагічних подій і за місяць-другий країна оговтається від пережитих потрясінь. Проте тоді все найгірше було лише попереду... На сході України місцеві антимайдани, раніше підтримувані попередньою владою, переростають у повноцінні виступи проти нового керівництва країни. Їхній рішучій незгоді з новим устроєм активно підігрували російські ЗМІ, які протягом всього періоду народних протестів проти влади Януковича вели жорстку антиреволюційну пропаганду, вселяючи в серця жителів Сходу страх до всього, пов'язаного з Майданом. В підсумку на початку березня в Україні розпочинається політична криза. На вулиці східних міст виходять тисячі громадян з вимогами від федералізації і надання регіонам ширших повноважень, до відокремлення від України і створення самостійних республік. Всіма можливими способами активно сприяла цим протестним настроям Російська Федерація, для керівництва якої була неприпустимою успішна противладна революція в будь-якій сусідній для неї країні. Саме тому на усіх фронтах велася антиукраїнська пропаганда, яка створювала образ працьовитого і добросовісного жителя Сходу, який змушений вдень і вночі невпинно працювати, щоб нагодувати "лінивих західняків", які до того ж захопили в країні владу і скоро почнуть наводити всюди свої порядки. Тож за деякий час страх до української влади і взагалі до всього українського на Сході помаленьку починав переростати у невиправдану ненависть. У підсумку це і призвело до початку кривавих сутичок між конфліктними сторонами. Парадоксально, але вважаючи свої права утисненими, а себе пригнобленими, проросійськи налаштовані жителі зазвичай першими нападали на усіх, хто тим чи іншим способом відстоював суверенітет України. Ось наочний приклад прояву такої необґрунтованої ненависті:

На відео велика колона проросійських мітингувальників іде по вулицях Донецька і неочікувано наштовхується на злісну поборницю російської мови та адептку силового нав'язування української, яка безсоромно виставила на показ всіх цих пригнічених Україною громадян маленький синьо-жовтий стяг, тим самим цинічно порушивши їхні права. Що ж залишалося їм робити в цій ситуації, як не закидувати вікно жінки каміннями доти, поки вона не заховала цей кривавий символ знущань над жителями Сходу? А якщо серйозно і без іроній, то це відео чудово показує нам, хто кого в цей період насправді утискав у Донецьку в елементарних громадянських правах.
Проте, звісно, не можна сліпо називати неадекватними українофобами всіх жителів Сходу, котрі тоді вийшли на протести проти нової влади. В мітингах брали участь різні категорії людей, котрі мали певні вимоги. Серед них були українці, які не відрікалися від своєї Батьківщини, а лише виступали проти нової влади, вважаючи її незаконною. В принципі, задля об'єктивності варто зазначити, що в дечому ці люди були праві, адже справді за Конституцією президента можна змінити лише шляхом голосування. Тим більше, Янукович був саме їхнім ставлеником, що лише поглиблювало проблему. Саме з такими людьми в першу чергу варто було вести діалог і намагатися конструктивно вирішити усі суперечки. Проте нічого досягти не вдалося і на це є 2 причини: по-перше, вони, на жаль, не відігравали ключову роль в протестному русі на Сході - цим безпосередньо займалася Росія (на прикладі простого відеозапису я доведу це пізніше), тому від них мало що насправді залежало. По-друге, вирішальну роль у невдачі намагань вирішити конфлікт дипломатичним шляхом відіграла також неефективна робота нової влади на цій ниві, яка з самого початку свого правління лише ще більше посіяла розбрат, відмінивши мовний закон Ківалова-Колесніченка. Так, це саме той закон, котрий свого часу викликав масове обурення в Центральній та Західній Україні, проте згодом ми про нього забули, і всі пристрасті якось самі по собі вляглися. Абсолютно необдумане та непотрібне в такий час рішення Верховної Ради щодо його відміни знову пробудило їх, ще більше розхитавши маятник політичного антагонізму в країні, викликаного поваленням режиму Януковича. Російські ЗМІ отримали чудовий привід заявити на весь світ, що нова влада нещадно утискає мовні права жителів Сходу, намагаючись силоміць їх українізувати. Як результат - подальше збільшення кількості охочих взяти участь у противладному бунті, що поглибило протистояння і в подальшому звело нанівець останні надії України на дипломатичне вирішення цього конфлікту.
Серед протестувальників багато було й тих, хто щиро боявся, що "Правий сектор" найближчим часом приїде в Донецьк і вчинить там такі ж погроми, як і в столиці. Такі фобії, ясна річ, в серцях жителів Сходу породили російські ЗМІ, які всю українську революцію Гідності в головах жителів Сходу звели до простої конструкції: збройний переворот, профінансований Європою та США, здійснений руками ніким не контрольованих нацистів-екстремістів. З такими людьми вести будь-які переговори дуже важко, бо спершу їх потрібно переконати у власній правоті, тобто змусити повністю відмовитися від їхніх утверджених поглядів, а для цього потрібна була набагато плідніша і професійніша робота відповідних органів, ніж її розгорнула українська влада.
Також в протестах участь брали абсолютно байдужі до будь-якої влади люди, котрі прагнули лише одного: спокійного життя та гідної зарплати чи пенсії. Їм було абсолютно начхати, який прапор висить на міській мерії: український, російський чи хоч албанський. Кістяк такої категорії людей складали пенсіонери, які в першу чергу прагнули забезпечити нормальне життя своїм нащадкам. Повіривши обіцянкам про манну небесну з Росії, вони виходили на мітинги, сподіваючись, що своїм протестом зможуть чогось добитися, щось змінити на краще. Так, вони не до кінця розібралися в ситуації; так, разом зі всіма іншими виступили проти української влади, що в підсумку призвело до цієї війни; проте, ні, звинувачувати їх в тому, що національну ідею вони проміняли на утопічні мрії про ковбасу за 50 копійок, ми не маємо морального права, бо в такому випадку до відповідальності доведеться притягувати половину пенсіонерів України. До слова, тут, у Західній Україні, мені неодноразово доводилося чути з уст різних людей такі думки: "От приєднала б нас Польща, запанував би тоді порядок!". Тобто в Україні безліч людей, які будь-які патріотичні поривання та національну ідентичність готові проміняти на кращі умови життя, тому якось особливо виділяти в цьому плані мешканців Донбасу ми не можемо.
Ну і звісно, були на Сході ідейні "новороси", які будь-що прагнули відділитися від України і, або створити суверенну державу, або приєднатися до "Росії-матінки". Останніх було в рази більше, адже сусіди з Півночі добре постаралися на ниві утопічних обіцянок про розкішне життя кожному, хто тим чи іншим чином виступить проти нової влади під триколором. З такими людьми будь-які переговори не мали сенсу, бо ніяких вигідних чи хоча б прийнятних компромісів для України досягти з ними не можна було. На жаль, саме вони і складали основну ланку східного спротиву і керували ходом противладного повстання. Звісно, під покровительством тої самої Росії-матінки, без втручання якої цей конфлікт ми б вже давно зуміли владнати, причому дипломатичним шляхом. Скажете - це не так? Мовляв, противладні виступи повністю організувало місцеве населення і саме вони, втомлені шахтарі та збіднілі пенсіонери, керували ходом "контрреволюції"? На прикладі одного показового відео (обіцяного вище) можна повністю спростувати цю думку.

На відео показане збройне захоплення райвідділу міліції міста Краматорськ. Невідомі озброєні люди в камуфляжній формі без розпізнавальних знаків, найімовірніше "зелені чоловічки" (вони ж - "ввічливі люди", вони ж - російські солдати) підходять до приміщення, біля якого їх намагаються зупинити місцеві мирні активісти. Вони запевняють щойно прибулих, що райвідділ знаходиться під повним контролем колишніх десатників та афганців міста Краматорська, які до того ж також виступають за "ДНР". Російські солдати (давайте називати речі своїми іменами), послухавши десь півхвилини буквально благання цих чоловіків не захоплювати будівлю і навіть не намагаючись хоч якось пояснити свої дії, відкрили попереджувальну стрільбу вгору і почали прориватися до входу. В результаті райвідділ було захоплено. Це відео чудово доводить 2 речі: по-перше, на Сході на протест проти української влади справді піднявся простий народ (місцеві афганці та колишні десантники - яскравий тому приклад); по-друге, Росії було начхати на цей простий народ, бо переслідувала вона зовсім інші цілі. Їй було вигідне підвищення соціальної напруги в регіоні, тоді як звичайні люди навпаки хотіли стабілізувати все, що відбувалося. Саме тому сценарій повстання на Сході писався в Кремлі і всі подальші дії повністю контролювалися ним. Ні, я не хочу сказати, що місцевих мешканців було підкуплено: звісно, вони виходили на вулиці за певні ідеї. Проте від них там насправді мало що залежало, бо, ще раз підкреслю, хід протесту повністю контролювався Росією, а не простим народом, що чудово доводить вищепоказане відео.
Словом, мітинги на Сході зі самого початку були дуже строкатими, що, загалом, є нормальним явищем, бо не можуть десятки тисяч людей переслідувати лише одну-єдину, спільну для всіх ціль. Проте, на жаль, лише одного хотіла Росія, а саме - вселити в серця мешканців Сходу ненависть до України. На цій ниві вона, як вже неодноразово зазначалося, досягла вирішального успіху завдяки потужній пропагандистській машині, якій позаздрить навіть сучасна Північна Корея. В результаті було досягнено поставлених цілей: велика частина населення Донбасу справді зненавиділа Україну, повністю ототожнивши її з образом міфічного "правосека", який хоче смерті кожному російськомовному. Звісно, не всі одночасно стали затятими українофобами, але на плюралізм думок там ніхто не зважав, бо свої умови диктувати могли лише вже згадані "новороси", бо саме на їхньому боці була сила. І перебуваючи в цьому середовищі, навіть деякі раніше мирні мітингувальники теж сповнювалися тієї необґрунтованої ненависті, приєднуючись до рядів сепаратистів. В результаті деякі люди озвіріли настільки, що були готові покалічити людину хоч за мізерний прояв прихильності до України (відео з прапором чудове цьому підтвердження). Ця ненависть не могла сама по собі безлідно зникнути, саме тому цілком логічними та очікуваними сьогодні видаються події 13 березня в Донецьку, коли там була пролита перша кров. Тоді в місті одночасно проходили 2 мітинги: проукраїнський і, відповідно, проросійський. Ось відео цього конфлікту

Як видно на відео, проросійськи налаштовані люди напали на марш за єдність України, в результаті чого за офіційними даними загинула одна людина, а 17 було поранено. Саме тоді, 13 березня, в Донецьку була пролита перша кров і зауважте, хто саме це зробив: якраз згадані вище українофоби, які не гребували ніякими методами задля досягнення своєї остаточної мети - повного очищення свого міста від українських патріотів. Цей факт цілковито заперечує популярну серед прихильників так званих ДНР та ЛНР думку, які в один голос завжди заявляють, що їх утискали в мовних та соціальних правах, саме тому вони й змушені були взяти в руки зброю. Відео показує якраз навпаки: озвірілі проросійськи налаштовані люди напали на абсолютно мирний, до того ж менш чисельний мітинг за Україну, першими проливши невинну кров. До речі, варто зазначити, що на той час не було ще ніякої війни, тому така ненависть до всіх, хто тримає в руках синьо-жовтий стяг, була абсолютно невиправданою.
Як би там не було, але після подій 13 березня в Донецьку всім стало ясно, що мирним шляхом нічого досягти не вдасться, оскільки неприязнь панівної гілки місцевих протестувальників до нової влади трансформувалася у ненависть до всього українського. Як не старалося до і після цієї трагічної події керівництво країни досягти компромісу з мітингувальниками, пропонуючи повну амністію і подальше розширення соціальних та мовних прав в обмін на звільнення державних приміщень, нічого досягти не вдалося, бо явно не про населення Донбасу дбала тоді Росія. В підсумку це привело до оголошення АТО, оскільки ніхто не збирався слідом за Кримом на поталу ворогів просто так віддавати інші українські землі. Наслідки ж АТО, яка згодом переросло у гібридну війну з Російською Федерацією і триває досі, нам усім прекрасно відомі.
То який висновок, оперуючи всіма цими фактами, ми можемо зробити? Хто ж, все-таки, винен у цій беззмістовній війні? Майдан чи сепаратизм на Сході? Звісно, ми в один голос звинувачуємо Донбас, а Донбас - нас, але кому від цих пустих суперечок стане легше? Точно не людям, які втратили в цій війні найцінніше. Мабуть, дискусії на цю тему вируватимуть ще багато років. Проте сьогодні нам не варто вияснювати, хто перший почав - залишімо це на розсуд майбутніх істориків. Важливішим на сьогодні є питання, чим же закінчиться ця війна. І ми повинні зробити все для того, щоб через багато років наші діти, живучи під мирним небом незалежної України, могли гордо сказати, що завдяки їхнім батькам у цій війні тріумфували здоровий глузд і гуманність.