Еміграція – це шанс на гідне життя
Батьківщина, якщо в широкому розумінні, – країна, де тебе люблять і ждуть, де є можливості реалізувати себе, почувати себе гідно й жити щасливим життям. Якщо нічого з цього немає, то варто розпочинати пошуки своєї справжньої Батьківщини. Нарешті, коли думаєш про майбутнє своїх дітей, стає страшно. Доводиться усвідомлювати, що чесним, порядним людям в бандитській країні немає місця.
Існує поширена думка, що джерелом еміграції стає найактивніший прошарок суспільства. Як відомо, риба шукає, де глибше, а людина – де краще життя. Історії про долі емігрантів містять багато цікавого, повчального, з чого доводиться робити висновки і спостереження, у яких віддзеркалена дійсність з іще більш об'єктивної і прикрої сторони, аніж ми звикли уявляти собі.
Наприклад, мої знайомі (про яких я вже писав), молода сім'я з двома дітьми, емігрували декілька років тому до Чилі, де мешкають їхні родичі з місцевої української діаспори. До того в Україні їх спіткали негаразди: спочатку довелося довго чекати візи, протягом цього часу їхню квартиру декілька разів пограбували. Нарешті еміграція для них стала втіленням життєвої мрії. Як вони розповідали в листах до наших спільних друзів, спочатку було важкувато, бо майже зовсім не володіли тамтешньою мовою. Поки опановували мову на курсах, прийшлося працювати на чорній роботі. Але все-таки змогли забезпечити себе і навіть купити житло.
Минуло декілька років, і та сім'я, що емігрувала до Чилі, почувається там непогано. Їхній син після закінчення коледжу продовжив навчання... аж у Лондоні в престижному виші. Як громадянин Чилі він може вільно пересуватися по всьому світі і легко розмовляє декількома мовами. Отже контраст дуже вражаючий зі нашою сірою, безпросвітною буденністю, сповненою негараздів. Хто з молодих пересічних українців може дозволити собі, отак-от просто поїхати на навчання до Лондона?
Ось вам інша історія, але суть – та ж сама. Інший мій знайомий, на ім'я Олексій, кандидат наук з лісового господарства, одружився з єврейкою і виїхав на ПМП до Ізраїлю. Перед тим він присвятив багато років навчанню, добросовісно виконував наукову роботу, одночасно знаючи про те, як розкрадається все, як купуються дипломи й дисертації і все інше. Тут він почувався нікому не потрібною білою вороною. На жаль, в Ізраїлі він зміг влаштуватися лише садівником, але цього можна було очікувати, враховуючи низьку якість освіти в Україні. Він переконався на власний досвід, що його освіта й кандидатській ступінь, на які він витратив багато років життя, нікому в світі не потрібні, бо українська освіта, як відомо, застаріла, відірвана від реальності й все ще пронизана хибними уявленнями совка, тому наші дипломи й корочки про освіту сприймаються там переважно як фількіни грамоти. Але живучи в Ізраїлі він знає, що його діти зможуть прожити життя по-іншому, не так, як він сам жив раніше в якості заручника і жертви совкової системи.
Інші мої двоє знайомих, чоловік і жінка, теж кандидати наук, виїхали до США по справах релігії, що є досить поширеним каналом еміграції до тієї країни. На відміну від України, там духовне життя підтримується і заохочується державою, усі християнські конфесії також рівні перед законом. Там, якщо людина священик або пастор, то отримує офіційну зарплатню і не змушена просити подаяння десь на ринку. Ці мої знайомі, хоча й мали наукові ступені, вирішили присвятити себе релігії, маючи на меті вступити до однієї з євангельських церков Америки. І їм вдалося досягти своєї мети.
Серед моїх знайомих і друзів – десятки людей, які емігрували до розвинутих країн: Німеччини, США, Великої Британії, Канади, Чилі, Франції, Ізраїлю. Одні зробили це після навчання в вишах тих країн, хтось спочатку влаштувався там на роботу, а потім отримав громадянство, інші мали там родичів, одна дівчина, наприклад, вийшла заміж за француза. Тобто у кожній людини – свій шлях. Але завжди і всім емігрантам доводиться пристосовуватися до нового, більш активного ритму життя, бо на Заході ні для кого халяви не існує, але чесна і добре виконана праця скрізь там цінується високо.
Таким прикладів дуже багато. Емігранти заслуговують поваги як люди, що наважилися змінити свою долю. Еміграція – шанс на інше, більш гідне життя, коли настає розуміння того, що всі ми – громадяни однієї планети. Совковий професор чи кандидат наук, стаючи емігрантом і приречений на чорну, низькокваліфіковану працю, все одно почуває себе більш гідно, аніж коли він був тут на посаді викладача чи науковця. Тут він змушений тягнути жалюгідне існування, отримуючи мізерну зарплатню і відчуваючи наругу над своєю гідністю, а там – він хазяїн свого життя і впевнений у майбутньому. Не кожен може наважитися на те, щоби змінити своє життя таким кардинальним способом, але, врешті-решт, пов'язані з цим ризики, як свідчить досвід, виправдовують себе.
