Цього року я стала занадто вразливою

Цього року я стала занадто вразливою. Розумієте, мені іноді кажуть, що у мене немає серця чи чогось на зразок того, що я не чуттєва, мене складно розчулити, не вмію й не хочу любити і ще ціла купа "не" також у мені, як і поза мною.

Не сперечаюсь і не оскаржую. Та цього року я стала занадто вразливою.

Все почалося у серпні, як і має завжди починатися. У місяць спогадів, улюблених свят, високого неба - чи для кого не секрет, як я його люблю?  Того місяця я вперше повірила у людей. За одну-єдину ніч знайшла  кільканадцять надзвичайно щирих і добрих людей, котрі ладні були допомогти абсолютно чужій для себе людині, котра опинилася на деякий час у лікарні чужої країни. Тоді я просто шукала бодай когось, хто б погодився відвідати одну-єдину людину, лишити їй квіти, аби підбадьорити. Обов'язково польові. З волошками, кольору неба над рідним містом. А у відповідь почула таку щирість, таку стурбованість!  Пропонували солодощі, книжки, журнали, екскурсії містом, ліки,  смачне, хотіли розважити. Навіть свій дім пропонували, не знаючи ні мене, ні людину. Звичайно, не встигли, та чи має це значення?

Я стала занадто вразливою. Я вже давно полишила всі свої спроби не заплакати, коли читаю новини про Майдан, переглядаю фото. Така відчайдушна довіра між людьми, така відверта ніжність, доброта, жага допомагати. Я ладна кожного дня дякувати Богові за те, що я це все бачу. Я не знаю, що буде завтра, через рік чи колись ще, але я вдячна за це таємне знання. Я збережу його у серці до самої смерті. Знання про людяність. Що б не сталося, але воно в мені. Тепер я точно знаю. У людях живе добро.

Я стала занадто вразливою, коли лише за один день зібрали кошти на лікування  одній людині. Люди просто дізналися про чуже горе і не стали осторонь, допомогли. Допомогли зробити бодай щось, аби лишити  поряд з собою людину. І зовсім не так важливо, чи знали її особисто.

Цей рік подарував мені найбільший скарб – віру в людей. Здається, за це можна простити навіть таку недоречну вразливість.