Сергій Чирков
Член національних спілок письменників і журналістів України, фундатор і голова літературного об'єднання "Самотній вовк". Автор двотомного роману-подорожі "Ковчег. Колискова для смерті" (2013), електронного "недетективу у 224 убивствах і 17 замахах "Дім-Дом" (2013), кількох поетичних збірок, численних статей у періодиці.
06.09.2013
3423

ДІМ-ДОМ-49: Стриптиз для голови Служби безпеки

ДІМ-ДОМ

Недетектив у 225 убивствах і 17 замахах

Розділ 49

Стриптиз для голови Служби безпеки

Її погляд був запнутий легким серпанком.

Так дивляться сновиди – вони наче й тут, і водночас – по інший бік існування. Не дай Боже гукнути цієї миті – людина може не повернутися. Здригнеться тілом, спалахне очима – і навіки залишиться у безумному напівсні.

Підтинний не мав змоги гукнути. Він сидів удома, у потаємній кімнаті.

Та якби й гукнув, молода жінка його б не почула – вона стояла на подіумі Замку Дракули, де цього вечора мав відбутися конкурс краси..

Мав... Але чи відбувся?

Маршал явно припізнився з включенням.

Треба було раніше виставити каганець Валерія Михайловича.

Хоча... Вони ж по допомогу прийшли. Та й, що не кажи, а це люди спікера...

Між тим жінка з номером сто сорок шість на лівому зап'ястку спіймала маршалів погляд своїм, наче була не по інший бік екрану, а напроти крісла і, грайливо усміхнувшись з-під чубка, неспішно повела стегнами праворуч, м'яко вигнувши талію, потім, не зупиняючись, повільно ввібрала живіт і зробили такий самий рух ліворуч.

"Здається, вона виписує вісімки", – прочитав звабливі рухи Підтинний.

Ніхто й ніколи не танцював для нього стриптиз, але чоловікові не треба було пояснювати, що за дійство перед ним розгортається.

Танцівниця вигиналася, наче кішка. Її груди то виходили на перший план, то знову тонули у напівтемряві, аби затаїтись і за мить, вкрадливо лігши на долоні, накотитися новою хижою хвилею.

Та ось граційна рука, облетівши звабливу півкулю, знайшла верхній ґудзик, під ним ще один, ще – і, торкаючись двома пальчиками, наче під ними гітарні струна, розпустила комір білої блузки. Тієї ж миті очі сором'язливо зблиснули і жінка обернулася спиною й завмерла. Проте замість навести лад з одягом, як можна було б припустити з удаваної сором'язливості, плавним порухом зсунула блузку, оголивши плече, над яким яскравими зорями зійшли лукаві очі. Вони манили, втягували у темні глибини...

Задивившись, Підтинний не помітив, коли вона розстебнула "анжеліку", що не так ховала, як виставляла те, що їй було доручено охороняти, та коли танцівниця з невинним виглядом знову до нього розвернулася, на її грудях нічого, окрім долонь, не було, слухняна "анжеліка" м'яко ковзнула і лягла біля ніг. Навмисна прикрість ще більш надихнула красуню – а жінка таки була красунею – крутнувши кілька "вісімок", вона вивільнила груди з останнього полону і взялася в боки, наче питаючи: ну як я вам?

– Оксано Антонівно, зупиніться! Я вас благаю! – поряд зі стриптизеркою опинився розчервонілий чоловічок років тридцяти п'яти.

Він зробив спробу прикрити жінку піднятою з підлоги блузкою, проте солістка роздратовано її вихопила і жбурнула у зал.

– Ти вважаєш, моє тіло гірше за їхнє? – обурено вигукнула.

– Ні, що ви... – розгубився чоловік.

– То іди під три чорти! – вдарила його по щоці танцівниця. – Віднині я займатимусь тим, що подобається. А тебе – звільнено! Чуєш – звільнено! І тебе, і всіх інших!

Лиш тепер глава СБД-Д помітив, що танцівниця на екрані не сама. Ліворуч і праворуч збилися зграйки дівчат у бікіні, котрі отетеріло спостерігали за виступом несподіваної конкурентки. По залу сновигали люди дебелої статури, в яких нескладно впізнати охоронців. На їхніх обличчях читалася тупа розгубленість.

У чоловікові, котрий намагався зупинити солістку, маршал упізнав першого помічника Оксани Антонівни Коваленко. Сама ж пані Коваленко – а це була вона, заступниця голови комітету вільного слова на прізвисько Смілива, одна з найвпливовіших за версією журналу "Покус" жінок Країни – виконувала на подіумі найвідвертішу і найвідомішу у світі хореографічну композицію.

Давши відсіч помічникові, жінка знову знайшла очі Підтинного, наче знала, де те вічко, через яке він за нею спостерігає, і повільно розстібнула блискавку на спідниці. Дві грайливі "вісімки" – і одежина лягла танцівниці під ноги.

– Оксано Антонівно, благаю вас ... – простогнав, засліплений наготою щойно звільнений з роботи чолов'яга.

На жінці лишилися самі трусики. Проте вона не збиралася зупинятись.

– Мені шкода вас, – мовила обра. – Ви не знаєте, що таке свобода.

Її руки лягли на стегно і тоненькі шнурочки повільно поповзли вниз, відкриваючи нові й нові сантиметри тіла: ліва рука, права, ліва, права...

Проте маршала танець кохання вже не цікавив.

Він помітив, що переміщення здорованів-охоронців не таке вже й безладне. Вони сновигали між нерухомими тілами, брали тих за зап'ясток, торкалися пальцями шиї і слухали, прикладали до вуст дзеркальце і потім роздивлялися, йшли і кудись телефонували і знову повертались до зали і робили те, що вже робили, наче за кілька хвилин їхньої відсутності мертві люди могли ожити...

На грудях тих, навколо кого чинилася безпорадна круговерть, сяяли сонячні трикутники.

"Василь з хлопцями встигли й тут побувати, – подумав глава Служби безпеки. – Я таки зазівався через своїх гостей".

Проте в ньому не народилося й маленької краплини жалю.

Хоча трохи прикро, що не встиг побачити, як діяли месники.

А діяли вони, за пізнішими розповідями, зухвало.

Казали, начебто у небі над Замком Дракули раптом з'явилися реактивні люди, їх було дуже багато – сто, а може й двісті душ. Тінями від розпростертих крил вони закрили зорі, пригасили місяць; з-під кожного крила ревло по два двигуни. Люди-птахи ширяли над подвір'ям – за визначенням свідків – зі швидкістю двісті або й триста кілометрів на годину, залітали через вікна і двері до конкурсної зали і кружляли над головами.

Інколи реактивні страхіття пірнали вниз і вихоплювали просто з крісла одного з глядачів і кудись несли – так сталося, божилися свідки, з колишнім істориком Вадимом Семеновичем Карієсом, який встиг подумати, що це йому кара за політичну зраду. Таке саме птахо-люди вчинили з колишнім залізничником Леонтієм Олександровичем Сайкіним, котрий прийняв долю з тією ж смиренністю, з якою вступив колись у партію, а потім у другу і третю, після чого й рахувати перестав; і з Олексієм Івановичем Славутою, котрий за кожного Верховника заново ставав Військовим міністром і лише до четвертого призначення не дожив три тижні; і з Володимиром Іларіоновичем Медведєвим, який дуже пишався знайомством з лідером держави – одного разу у лісі на пікніку вони, начебто, випили по чарці горілки за успіх на майбутніх виборах.

Більш молоді і дужі обри, переходили на шепіт свідки, відбивалися від викрадення руками й ногами, а дехто навіть бейсбольною битою, яку діставали невідомо звідки, або травматичним пістолетом, вихопивши його з кишені. Саме у такий спосіб спробували не датись Антон Тичка, Андрій Тепаненко і Семен Майноги. Перший уявив, мабуть, що він знову гуляє у дворі свого будинку і до нього вийшов літній сусід з проханням вимкнути гучну музику – тож можна просто врізати кулаком межи очі; другий поклався на спортивну підготовку, а третій просто був здоров'яком і резонно вирішив, що не личить природній силі вмерти не задіяною.

Проте сила приречених обрів виявилася замалою проти вміння реактивних нападників. Ті не стали їх нікуди тягти, просто клюнули почергово у тім'ячко, після чого бунтівна трійця одразу стала недвижною. Принаймні так здалося простим глядачам, присутнім тієї ночі на фіналі конкурсу "Міс Країни", що проходив під патронатом відомого любителя молодих дівочих тіл Степана Коновалова.

Казали також, що Вадим Сухар спробував відкупитися. Витягнув з барсетки сто- і семидесятирубльові асигнації, випущені 1769 року російською царицею Катериною Другою, і доклавши до них дві золоті десятки, на одній цариця зображена з шарфом на шиї, а на другій монеті – без шарфа, запропонував нападникам, запевняючи, що ці банкноти і монети коштують великі мільйони доларів. Він, мовляв, моніст і нумізмат кращий, ніж обр і кандидат спортивних наук, і на антикварних цінах знається. Але сановного колекціонера навіть не дослухали. Дзьобнули.

Трохи поталанило тільки Олександрові Лелеці. Його літуни чіпати не стали. Блаженних і немічних у слов'янських землях жаліли в усі часи, й остання ніч світової історії нічого не здатна була змінити в людських серцях. Лелека помер природною смертю – від переляку. Проте його й тут пожаліли: "Не приведи Господи, – причитали над немічним, але грішним тілом обра, – узріти в останні земні хвилини те, що довелося й без того обікраденому долею небозі. – І додавали: – Та видно така вже його доля".

З останнім причитанням хлопці, котрі прийшли з Василем, не погодилися б категорично, якби почули. "Він сам вибрав свою долю, – сказали б. – І зробив вибір 3 липня 2012 року".

Маршал розповідям свідків про начебто бачені свідками жахи, звичайно ж, не повірив.

Він розумів: це страх перетворив молодих людей, котрі пристебнули до спин водяні реактивні ранці, приготовані для нічного клоунського шоу, на крилатих людино-птахів. Саме нутряний страх запнув чорним серпанком очі, і гостям Замка Дракули замість десятка не надто вправних у повітрі зухвальців привиділася невблаганна чорна хмара, що гігантськими крилами закрила зорі й поглинула місяць. Лише страх здатен аж такою мірою знесилити тіло і паралізувати волю.

– Не чіпайте мене! – пролунав верескливий голос, і Підтинний повернувсь очима на подіум.

Голос належав звичайно ж Оксані Коваленко, ще вчора шановній обрі, а нині – вправній стриптизерці. Її трусики вже ледве прикривали те, що їм довірено прикривати, і було видно – розпашіла солістка має намір завершити дебютний виступ.

Проте, як казав у такому випадку класик, не судилося Мотрі щастя.

На подіум ступила нова для глави охоронного відомства дійова особа – кремезний сивобородий чолов'яга. У ньому ми з тобою, читачу, звичайно ж упізнаємо чарівника-мольфара Старуна, котрий був переконаний: за жоден гріх жінку не можна карати на горло, що б вона не взяла на засліплену душу.

Навіть за злочин проти рідної мови.

Кожній обрі, ми з вами мали час пересвідчитися, мольфар воздає на власний розсуд. А чи достатня і справедлива його кара і чи є насправді карою, одразу й не скажеш. Принаймні я – не візьмуся, оскільки те, що сьогодні здається нещастям, завтра може обернутися на добро.

Пані Оксану карпатець обережно взяв під руку, поправив на ній самотню одежину, накинув на плечі кофтину і ще щось – і тихо повів зі сцени. А куди, маршал не побачив.

Примітка:

обри – обранці народу;

Сенобр – вищий законодавчий орган Країни.

(Далі буде)

ДІМ-ДОМ. Розділи 1-48 читайте тут

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Дмитро Ярош Командувач Української добровольчої армії
Віктор Лещинський Президент Національного експертно-будівельного альянсу України
Олег Романчук Публіцист
Володимир Ярославський Шеф і керуючий партнер ресторану "Lucky"
Ольга Айвазовська Голова громадянської мережі "Опора"