Дмитро Васильєв
Український націоналіст. Керівник прес-служби Кіровоградської обласної організації ВО "Свобода"
13.05.2013
2277
7

Післямова до "Пєрвамая", або Відносини совєцької системи з робітничим класом, що рясно политі кров'ю

1 травня 2013 року в Кіровограді, як і в багатьох містах України, пройшли першотравневі демонстрації. За абсурдною та незрозумілою традицією, у кожному без винятку місті такі демонстрації очолювали представники Компартії та її літні прихильники.

Чи мають хоч якесь моральне право ці пережитки минулого бути присутніми на таких демонстраціях – далі у моїй розповіді. Червоні прапори держави, що сконала, і майже ідентичні прапори політсили-наступниці КПСС, що давно вже стала в Україні сателітом кримінально-олігархічної влади – все це було присутнє на першотравневій демонстрації. Та чи мають право ці правонаступники злочинного режиму приватизовувати роль "захисника робітничих мас"? І які відносини ці самі робітничі маси мали з совєцькою владою? Отже, поговоримо про факти, які довгий час замовчував та приховував комуністичний режим.

Зазначу, що совєцький режим особливо не зважав на права робітників. Тому заворушення й масові безлади траплялися постійно. Особливих масштабів подібні протести набули у часи Хрущова. Знаменита реприза найпопулярніших у 50–60 рр. українських артистів – Тарапуньки і Штепселя: на запитання, "де ти продукти купуєш", була відповідь – "так я сумку до радіоприймача підвішую!" Цей суто совєцький жарт незмінно викликав сміх у слухачів. Дійсно, газети, радіо і телебачення постійно твердили про те, як успішно трудівники села "наздоганяють Америку" з виробництва м'яса і молока на душу населення, як уже "перегнали" капіталістичні країни за низкою показників, як країна "виграє змагання" з усім світом – але продуктів у магазинах ставало все менше і менше. Причому зникали саме ті товари, яких, якщо послухати радіо, ставало все більше й більше – м'ясо і молочні продукти. Потім раптом дефіцитом стали рослинна олія, хліб, крупи. У низці областей країни вже 1962–1963 рр.. було запроваджено картки на більшість видів продовольства. З 1962 року починається закупівля зерна за кордоном.

Згадуючи про соціальні заворушення і народні бунти у великих промислових центрах СССР кінця хрущовської епохи, як правило, говорять про Новочеркаськ. Тамтешні події відносно добре описані, збереглися архівні фото та спогади учасників. У червні 1962 р. робітники локомотивного заводу, протестуючи проти підвищення цін на продовольство, оголосили страйк і пішли під червоними прапорами і портретами Лєніна до міськвиконкому, де війська розстріляли страйкарів. 23 робітники загинули, 70 поранено, 132 було засуджено до страти або тривалих термінів ув'язнення.

Ще до Новочеркаська масові виступи, з різним ступенем жорстокості придушені владою, сталися в:
? підмосковному Подільську (1957),
? казахстанському Теміртау (1959),
? азербайджанському Кіровабаді (1961),
? Краснодарі (1961),
? Алтайському Бійську (1961),
? Муромі і Александрові Володимирської області Росії (1961),
? Беслані (1961).
Тривали бунти і після Новочеркаська у:
? Сумгаїті (1963),
? підмосковній Бронниці (1964),
? Москві (1966),
? киргизькому Фрунзе (1967),
? казахстанському Чимкенті (1967),
? Прилуках (1967),
? білоруському Слуцьку (1967),
? Нальчику (1968).

Лише після 1968 року хвиля народних хвилювань спадає на добрий десяток років. Найчастіше причинами народного обурення називають перебої у постачанні продовольства і підвищення цін на продукти харчування.
Насправді, судячи зі свідчень, зібраних істориками, а також архівних документів (основним з яких є добірка, складена 1988 р. спеціально для Горбачова), це справедливо лише для Кіровабада і Новочеркаська. У переважній більшості випадків безпосереднім приводом для бунту служило те, що сьогодні називається "ментовським бєспрєдєлом".

Відчувши зміну політичного клімату в другій половині 1950-х, люди дуже гостро реагували на "порушення соціалістичної законності" з боку правоохоронців. Побиття підлітка в СІЗО, жорстокий розгін бабусь-торговок – ці та подібні їм випадки міліцейського свавілля зустрічали гідну відсіч (сотні, а часто тисячі обурених і готових на найактивніші дії людей) з боку народу, який тільки нещодавно повернувся з війни.

До речі, помітне місце в списку інцидентів посідають бунти, які розпочалися з конфлікту між міліцією і військовослужбовцями: народ незмінно ставав на бік "солдатиків", які тоді для нього все ще були "своїми".

Варто пам'ятати і про армійського генерала Матвія Шапошникова, надісланого втихомирювати новочеркаське повстання. Він відмовився віддавати наказ про "зачистку", заявивши начальству: "Не бачу перед собою такого противника, якого варто було б атакувати нашими танками". Мовляв, німецьких солдатів у місті немає, видно тільки совєцьких робітників. Генерала розжалували і замінили офіцером КГБ, а страйк таки розстріляли. Це яскрава ілюстрація тодішніх відносин між армією і народом…

З іншого боку, до міліції народ узагалі ставився не дуже благодушно – особливо у великих промислових містах, де значна частина населення за роки сталінського терору встигла побувати за ґратами. Якщо розквіт протестів припав на 1960-і роки, то свою силу народ відчув відразу після смерті Сталіна, не чекаючи ХХ Партз'їзду.

4 серпня 1953 міліціонер у Херсоні застосував фізичну силу під час затримання підлітка, який продавав на базарі кукурудзу – випадок, на який сьогодні б навряд чи звернули увагу навіть допитливі правозахисники (на тлі нинішнього беззаконня тут немає нічого кричущого). Тоді обурені городяни зреагували миттєво: біля будівлі міліцейського облуправління зібрався натовп із 500 осіб, лунали "вигуки антирадянського змісту". Міліціонера заарештували й віддали під суд. Згодом механізми низової самоорганізації спрацьовували ще більш ефективно: у відповідь на аналогічні інциденти миттєво збиралися багатотисячні натовпи (цікаво, що у гебістських зведеннях, які описують ці випадки, незмінно фігурували "п'яні громадяни": уявіть собі, наприклад, три тисячі "п'яних" маніфестантів).

Криворізькі події


1963 р. народний бунт стався в Кривому Розі. Учасники і свідки тих подій досить добре пам'ятають їх, хоч і рідко згадують про це з власної ініціативи. Якщо в совєцькі часи "бунт на Соцмісті" особливо не обговорювали, але то була добре відома в місті подія, то сьогодні молоде покоління практично нічого про нього не знає.



Офіційні підручники історії більш охоче розповідають про пізніших дисидентів-націоналістів, а ліві пам'ятають в основному про найгучніше новочеркаське повстання. Але 50 років тому робітничий клас боровся і перемагав повсюдно, і ці сторінки історії українського пролетаріату не слід забувати.

Подальший опис криворізьких подій 1963 р. зафіксовано зі слів двох чоловіків-представників тодішньої робочої молоді: один намагався "підтримувати порядок", будучи в складі студентської дружини, другий був простим робітником.

16 червня у трамваї, який їхав уздовж парку в районі Соцмістечка (поблизу нинішнього стадіону "Металург"), розгорівся побутовий конфлікт: пасажирам не сподобалося зухвала поведінка нетверезого солдата. Його висадив і почав "заспокоювати" міліціонер, за свистком на допомогу прибігли патрульні – теж п'яні. Громадяни, які щойно вимагали привести солдата до тями, були обурені тим, як з ним поводиться міліція. Не бажаючи втратити в натовпі солдата, "правоохоронці" відкрили вогонь. Було поранено двох перехожих, але солдатові не вдалося втекти: його потягли в Дзержинське РВВС.

Районом миттєво розійшлася новина – п'яні мєнти б'ють солдата і стріляють у людей. Навколо РВВС на вулиці Революційній зібрався значний натовп (біля 600 осіб), які вимагали відпустити військовослужбовця і покарати винних у свавіллі.

Влада почала стягувати до місця подій міліцейські підрозділи з інших районів, але на протестувальників це не справило належного враження: у міліцію полетіло каміння, а та в свою чергу відповіла кийками. Громадяни перевертали машини, прорвали міліцейське оточення і штурмом зайняли перший поверх РВВС. На другий поверх, де був розташований збройний арсенал, підніматися не ризикнули, розуміючи, що тоді "будуть стріляти прямо в голову".

Міліціонера, з якого все почалося, повісили на пустирі – там, де зараз криворізький міськвиконком. Бунтівники підпалили будівлю РВВС (подейкують, що ініціаторами підпалу були "рецидивісти"); в результаті згорів архів кримінальних справ. Міліція відкрила вогонь на ураження. Паралельно по тривозі було піднято місцеву танкову дивізію, а з Дніпропетровська терміново вирушили підрозділи внутрішніх військ. Протистояння тривало три дні. Придушували бунт жорстоко: за офіційними (напевно применшеними) даними, було вбито 7, поранено 15 осіб. У місті говорили про сотні покалічених і десятки вбитих. Ходили чутки про розстріляну міліціонерами вагітну жінку.

Під час бунту все, що відбувається, ретельно фіксували на фотоплівку співробітники "органів", які розташовувалися на дахах і в інших місцях. Фотографували як загальні плани, так і окремих людей – ораторів і активних бійців. Наступного дня почалося переслідування учасників заворушень. На підприємствах робітників збирали в актових залах і показували їм фото, вимагаючи впізнати "зачинщиків".

Тих, кого змогли ідентифікувати, притягли до відповідальності: за офіційними даними, під суд потрапила 41 особа. Когось розстріляли, решта отримали до 10 років суворого режиму. Вісті про бунт, який розгублена влада ледве змогла придушити, без допомоги будь-яких ЗМІ швидко розійшлися по всьому місту. За пару днів у районі Центрального ГЗК міліцейський патруль грубо розганяв бабусь, які торгували на вулиці насінням та іншими дрібницями. Назустріч ішла група робітників, які поверталися зі зміни. "Ви що, хочете, щоб ми тут влаштували те, що було на Соцмісті?", – з такою погрозою роботяги обступили ментів.

Конфлікт на ЦГЗК був менш масштабним і кривавим, але показовим: люди, як і раніше, вірили в свої сили, і події дводенної давності цю віру не підірвали, а лише зміцнили. Характерно, що очевидці категорично заперечували будь-який зв'язок заворушень із підвищенням цін, дефіцитом або іншими економічними негараздами. Більш того, вони (всупереч історичним даним) взагалі заявили, що це не було проблемою, що в ті часи ціни "тільки знижували". Тобто, учасники пов'язують ці події виключно з протестом проти свавілля міліції.

Цим же були мотивовані і пізніші масові виступи – наприклад, бунт у Дніпродзержинську 1972 р. Тоді двоє міліціонерів "взяли" на вулиці трьох п'яних чоловіків, які поверталися з весілля, і повезли їх у витверезник. З вини правоохоронців вийшло так, що в салоні патрульної машини спалахнула каністра бензину, і троє "клієнтів" згоріли живцем. Навколо машини зібрався натовп, спочатку налаштований не агресивно. Людей розбурхали самі кагебісти і міліціонери, які почали стверджувати, що "тут нічого не сталося". Згорілу машину перевернули і відбуксирували до міськкому. У вікна установи полетіло каміння. Частина юрби перемістилася від міськкому до МВВС, почали штурмувати міліцію. Протестувальників розігнали сльозогінним газом, до міста пригнали внутрішні війська. Солдати їхали у вантажівках і прострілювали вулиці холостими патронами. Наступного дня почалися арешти; всього у справі проходило близько 350 осіб.

З більш віддаленої перспективи очевидно, що такі спалахи могли відбутися тільки в суспільстві, де давно вже тліли іскри соціального конфлікту. Але ж і в сьогоднішньому українському суспільстві не бракує факторів, які посилюють соціальну напругу. Чому ж список (напевно, далеко не вичерпний) випадків безкарного міліцейського свавілля – катувань, знущання, побиття, фабрикації справ та ін. – в інтернет-співтоваристві ua_antiment регулярно поповнюється, не викликаючи практично жодного опору? Сьогодні ми набагато більше залякані терором "людей у погонах", ніж це було в "тоталітарному" СССР. Членів атомізованого постсовєцького суспільства об'єднує між собою набагато менше зв'язків, ніж тоді.

Ідеологія 90-х – "кожен сам за себе, ніхто нікому нічого не винен" – успішно діє і зараз, роз'єднуючи нас в інтересах можновладців. І поки ми не навчимося елементарної солідарності, не зрозуміємо, що в усіх нас – простих людей, найманих працівників, без "блату" і банківського рахунку за кордоном – спільні інтереси, до тих пір влада і капітал будуть знущатися з нас. Незважаючи на нашу з вами пригнічену чисельну перевагу. Нехай же історія криворізького робітничого повстання послужить нам уроком такої солідарності.

У статті використано працю Дениса Горбача "Новочеркаське повстання 1962"

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

7

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Дмитро Ярош Командувач Української добровольчої армії
Віктор Лещинський Президент Національного експертно-будівельного альянсу України
Олег Романчук Публіцист
Володимир Ярославський Шеф і керуючий партнер ресторану "Lucky"
Ольга Айвазовська Голова громадянської мережі "Опора"