Провінціал
Я страшенно боюсь сучасного українського села, бо на все життя запам'ятав його іншим.
Ці двадцять років зробили із ним щось жахливе. Я досі не розумію куди поділись люди, які намагалися запрограмувати мене на "їхнє" майбутнє за моєю участю. І хоч я не знав своєї ролі, мені було приємно, що про мене так дбають.
Зникла тітка Алла, що сватала мене до своєї доньки, зник сусід дядя Володя, який приходив щоранку до мого батька і лоскотав мене мало не до смерті, зникла ціла родина сусідів, долю яких вирішив голова сім'ї, зникла Альона – дівчинка, яку я, у 12 років, тягнув на своїх плечах посеред річки, але яку згодом убили далеко на півночі, давно, коли я, як чоловік, ще не "знав", що таке жінка.
Дехто ще живий. Для інших. Страшно не те, що вони давно померли для тебе. Гірше, що, насправді, нічого спільного, ніколи, ти з ними не мав. Бо, треба ж розуміти, що насправді, ТИ, вже давно помер для них.
Наприклад тьотя Оля, грудаста кухарка зі шкільної їдальні, яка завжди давала мені добавку. Підійшов лише з однієї причини – хоч хтось мав би знати, що я ще живий...
За цей час у неї виросла невелика борода, а в погляді невимовна приреченість. Ніби вона знає день та час, коли має померти. Ніяк не в'яжеться її образ у білому халаті та великою каструлею "першого" - з її бородою. Ніяк.
Крім людей, зникали речі. Я знав колись їхню форму, але не розумів суті.
Колись я був впевнений, що він ще живий, через запах бензину й вихлопних газів, який приносив із собою "папа" з роботи, разом із вкраденою каністрою бензину. "Друг" батька ще був живий.
Згодом, він поступово вмирав на території радгоспного автопарку. Заржавів капот, кузов, спустилися колеса. Він прогнувся донизу, як кінь. Потім став почесним "донором" для інших. Пустили на деталі. Вирізали салон, відірвали кермо, зняли бокове скло. Від самоскида "ГАз-52" залишився лише зелений полігон – вкритий мохом асфальт та чотири канави від коліс. Помирав батьковий автомобіль довго й важко.
Отак ще зустрічають нас трупи минулого сьогодні - в'їжджаєш у якесь село, а з трухлявого ангару, потертою кабіною, "виглядає" комбайн, як великий висушений труп жука, яких, зазвичай, знаходять на підвіконнях у кімнатах, де по радіо звучить ностальгійне "глаавнеей всеегоо – погода в доме, а всё другое – суееетааа" у виконанні Лариси Доліної.
Людина в селі, спілкується з іншими тісніше ніж у місті. У цьому криється увесь провінціалізм. Тебе оточують однакові люди. Ця однаковість дуже жорстока. У селі не люблять людей, які створюють свій світ – коли малюють чи пишуть. Ти повинен жити тут, серед "нас". Причому не тільки ті, хто бажають тобі добра. Вороги теж. Просто ти виріс і знаєш, що їхнє ворогування стосовно тебе – один зі способів привчити тебе виживати за будь-яких умов. Ти ще не знаєш, що таке патріотизм, а тебе вже "молотять", намагаючись, показати існування слова "свояк" і "чужак". Ти ще не зовсім в курсі що таке "любов", але від дорослих потайки чуєш, що "вона вже йо...на". Ти ще не знаєш, що твій "друг" у тебе всередині, а вони вже провели "його" в армію чи кидають в епіцентр весільної бійки, де зі свистом літають ґудзики та майорять дешеві краватки. Ти ще не в курсі, що свідомо пропустиш кожну наступну зустріч однокласників, але клянешся у вічній дружбі шкільному товаришеві, який помер для тебе десь у Росії на заробітках. Чи однокласниці, яка вже має трьох дітей і живе в інший спосіб. Якийсь конфлікт поколінь, але у збоченій формі. Я виглядаю дитиною в очах своїх же шкільних ровесників.
Мій провінціалізм має зайві "кілограми" спогадів, які вже не скинути. Тут йдеться навіть не про звички, а про те, що хтось, у певний момент, відібрав у тебе твої знаряддя праці, які ти використовував тоді – сапу, лопату чи серп. Вони просто зникли. Я знаю, що вправно володів будь-яким із них. А головне – бачив результат. Я запам'ятав звук майстерно вигостреної сапи рихлою землею – кх-кх-кхх. Повного води 15-літрового відра, яке, рухаючись, видавало космічні звуки – гум-гум-гум. Роскаля - хш-хш-хш під час копання картоплі... Зник і він - "роскаль". Цього слова з подільської говірки навіть не знає "гугл". Та й чи існувало воно?
Чи так само довго пам'ятатиму звук канцелярської скрепки, степлера чи гудіння офісних компютерів?
Я чітко усвідомлюю, що в певний момент "скоїв" суїцид. Вбив зовнішні прояви провінціалізму, які, проти моєї волі, нав'язували мені. Але, тривале проживання у містах обласного значення і столиці, не вбило у мені "селянина", який грубо матюкається та спльовує на землю. Землю, як грунт, а не поверхню.
Мене немає там, де ядерні шахти давно заповнені стічними водами й поросли мохом, де від промислових гігантів залишились лише труби із датою будівництва, а військова техніка давно „спочиває" у вигляді пам'ятників. Так само, як мене вже давно немає у селі, де ферми з відірваними дверима, розкраденим шифером з даху та вибитими шибками у вікнах, нагадують бараки концлагерів часів другої світової війни. Де звичайна українська вчителька – це „стара с.ка, яка вліпила двойку", а молодята досі, під сільський марш, покладають квіти до пам'ятників Леніну та Шевченку.
Але я до цих пір, не зовсім розуміючи для чого, дуже добре пам'ятаю всіх для кого я вже не існую.
