Патріоти без держави
Є слова і терміни, які, попри їхнє цілком зрозуміле визначення, треба викинути з усіх тлумачних словників, оскільки про них ми дізнаємося з інших джерел. Більш достовірних.
Я ще не зустрічав людини, яка довідалася про "любов", чи "добро" зі словника. А таких слів дуже багато. Можливо вони займають там своє місце задля того, щоби про них не забули. Інше питання: хто?
Я не вірю у "демократію" і залюбки висміяв би грека, який вперше вжив цей термін, і що найгірше – виніс на широкий загал. І "народ" справді повірив, що він здатен на самоуправління. Звісно ж "демократія" річ для вух приємна, але не має жодних підстав говорити про її реалізацію на прикладі якоїсь держави. Такої, здається, не існує.
Так само не має жодних підстав, вірити у те, що "народ, якому належить влада" зможе з нею справитися, особливо коли голова та руки – частини одного тіла. В Україні мешканці багатоквартирного будинку роками не можуть вирішити питання встановлення кодового замку на дверях. А мова ж йде про цілу країну, де живуть кілька десятків мільйонів людей, причому абсолютно різних.
Цікаво спостерігати за тим, у що українці перетворили "патріотизм". Бентежить форма у якій він себе проявляє. Шкода, що все частіше він набуває якогось примітивного політичного забарвлення. Інфантильні тези, постулати про "благодатну землю" і "найкращих людей". Які лише прикметники та дієприкметники не використовують люди аби якнайкраще пояснити іншим, крізь призму свого світогляду, свою ж любов до своєї ж вітчизни. Розтлумачити іншим те, чого вони ніколи не "відчували".
Немає нічого правдивішого ніж фізіологічне бажання чи інстинкт задоволення потреби. З допомогою відчуттів. У моделі "приємно-неприємно". Воно переважає над психологічним хоча б з тієї причини, що в певній мірі визначає нашу життєдіяльність у звичному еволюційному напрямку і на відміну від першого – не є видуманим з певних, вагомих, як здається на перший погляд, причин. Ставлення до зовнішнього світу базується насамперед на "відчуттях", а не "почуттях", як звикли часто плутати ці два різні за значенням поняття наші "патріоти". Чи діти народжуються із чітким розумінням того, як пахнуть квіти а сліпа людина може судити про когось "красивий-потворний" лише за голосом? Так само і з патріотизмом.
Відчуття – це велика кількість інформації, з правом розмежування, розподілу, яка сприймається людиною, що, зрештою, формуються з віком у почуття. Важливий пізнавальний процес оточуючого світу. І дуже шкода, що "український патріотизм" виглядає як "статичне", запозичене у когось "підліткове почуття", позбавлений соціальних "відчуттів". Це дорога в нікуди. Без свого досвіду. Без права вибору.
Я не є патріотом в українському розумінні і ніколи ним не був. Хоча, це не заважає мені "любити" декотрих людей, які живуть у цій державі, поважати деякі традиції, які тут сформувалися чи цілком спокійно реагувати на ментальні особливості нашого народу, але я не можу думати про всіх, хоча б з тієї причини, що я їх не знаю.
Не вірте тим, хто любить всіх українців. Це втеча від реальності. Форма психологічної компенсації відсутності матеріальних речей. Зустрічається найчастіше у представників найбідніших верств населення. Що може бути гірше за бідного патріота? Тільки релігійний. У комплексі – страшна річ. Принаймні, я ще не бачив патріотів атеїстів.
Шкода, що патріотизм "не любить" конкретики. У протилежному випадку, можна було б розставити все на свої місця. Натомість, в Україні, подекуди, з'являється так званий "примусовий". Почуття, яке, без відповідної кількості досвіду, а точніше – "відчуттів", намагаються привити базуючись лише на "почуттях", часто абсолютно видуманих чи продукованих своєю фантазією. Є люди, яким, в цьому контексті, радив би зазирнути до тлумачного словника і нарешті зрозуміти, що різниця між ними все ж таки є.
Цілком ймовірно, що український патріотизм існує "завдяки" складній спільній історії з Польщею але ще більше з Росією. А його так звана "розбудова" прямо залежить від факту існування "ворога" зовні, що одразу ж взяли на озброєння так звані "націоналісти" і постійно акцентують на цьому увагу громадськості. Неможливо стати патріотом без наявного ворога. А в Україні ти більше. І деякі з нас, зі зникненням зовнішнього ворога, чи то не вміють, чи не мають бажання помічати внутрішнього, який "паратизує" у кожному суспільстві і є не менш небезпечним.
Здається, "український патріотизм" повинен, в першу чергу, "дякувати" москалям, жидам та пшекам. І тільки потім – території у понад шістсот тисяч квадратних кілометрів, яка має кордони схожі на звичайний дерев'яний паркан у пересічного селянина поставлений далеко "за межу" біля хати. Це майже як відома усім загадка з "куркою та яйцем". Але, в даному випадку ніхто й ніколи точно не скаже, що саме з'явилось в Україні першим - патріоти чи вороги. І я мало вірю в те, що у далекі дохристиянські часи на території сьогоднішньої України, коли не було ворогів, жили мирні аграрії. Ті, кого сьогодні називають "патріотами". На щастя, словників у той час не було.
Дуже часто "патріоти батьківщини" стають "ворогами держави" - "Я патріот народу, а не держави". Смішно... А хіба держава це не "соти" для кожного її громадянина? Два паралельних світи які живуть своїм життям і не перетинаються із дійсністю. На жаль...
Я втомився від українського патріотизму "свого народу" і "своєї землі". Вони скрізь. Їх багато. Одні голодують, інші – палять себе, треті – воюють з армією правоохоронців, четверті – день у день ходять на мітинги, тицяють у тебе пальцями і ніяк не вгамуються через купи "ворогів", які за ними "стежать". Я втомився від "українського патріотизму" без чіткої конкретики та здорового прагматизму. Мене втомили люди, для яких війна ще не закінчилася. Військове протистояння триває. Хтось застряг у сімнадцятому, а хтось у двадцятому столітті. Люди в окопах. Зі зброєю, у формі. Вичікують зовнішніх ворогів. А внутрішній, тим часом, продовжує вправно маскувати межу між реальністю і художніми вимислами "приправленими" новими міфами, які, без сумніву, через 20-30 років, теж прийдеться руйнувати. І саме тому я не бачу суттєвої різниці між істерією навколо встановлення пам'ятника Сталіну у Запоріжжі чи Степану Бандері у Львові. Дві, абсолютно однакові, системи.
Найгірше в усьому цьому те, що ви ніколи не знайдете антонімів до слова "патріот". Їх немає у словниках. Про них не розповідають у школі чи університетах. Так набагато зручніше маніпулювати у "демократичній" країні з тоталітарним карабас-барабасом на чолі. Вибір невеликий: бути "словниковим" українським патріотом з обов'язковою автоматичною конфронтацією. Залишається ходити буратіном, який шукає країну чудес, щоб закопати своє золото у свою землю. Є лише гострий довгий ніс без нюху. Якого не варто сунути туди, куди не слід. Таких осіб зручно "водити за носа" рукою, яка, насправді, належить їм, але вони, на привеликий жаль, досі цього не усвідомлюють.
