Мій продавець
Я досі ніяк не звикну до супермаркетів. Черговий похід до великого магазину – завжди випробовування чиїхось нервів на міцність. Це країна в країні зі своїми чітко прописаними правилами, схожа на арену, де зійшлись у бою кілька соціально-економічних систем. Тут є всі, без винятку, прошарки суспільства – від гопників до інтелігентів, циніків та романтиків, радикалів і лібералів, снобів та інтелектуалів. Це одне з небагатьох місць, де люди не говорять про низькі заробітки але скаржаться на нестачу копійок.
На вході, як завжди, тебе зустрічає залізний „швейцар", в обов'язки якого входить перше і найважливіше – впустити „назовсім". І він обов'язково „нагадає" тобі, щоб ти узяв візок, або корзинку. Навіть, якщо ти прийшов лише по пачку масла та батон, а за тобою ще пильніше слідкує охоронець. Візок – це такий собі автомобіль, який не порушує правил руху, але з умовою, коли ти повністю завантажений. Потрапиш у корок і тобі гаплик – вміст твого візка „зважать", вирахують вартість, оцінять якість, та подумки вкажуть – „не все, що ви купили корисне для вашого здоров'я". Особливо люди з корзинками.
В овочевому відділі з автоматизацією зважування, ніхто не розповідає звідки морква чи капуста, солодка цибуля чи гірка, а я бачив людей, які досі розмовляють самі з собою порпаючись у ящику з овочами. Так само як бачив людей з пом'ятими пакетами, які щодня приходять лише по кілограм „тюльки". В м'ясо-молочному немає у кого спитати про „свіжість" м'яса, навіть, якщо неозброєним оком видно що воно свіже. Замість того, щоб почути „учора завезли" акцентуєш увагу на даті, до якої це треба з'їсти. У відділі алкоголю, консультант чемно запитує чи не потрібна допомога. З уважною посмішкою, без тиску. Але, його тактовність не викликає бажання випити саме з ним цю саму пляшку вина, яку він тільки що порадив. Бо п'ють, зазвичай, не з таким виразом обличчя.
У супермаркеті зникає поняття „людина". У штовханині на касі люди починають називати одне одного „козами", „коровами" та „вівцями". І вся ця контрольно-пропускна система ще більше нагадує тобі стійло корівника з конкретним часом, коли тебе нагодують та проведуть ритуал доїння. У тебе є чек на якому чітко вказано час, місце та прізвище „доярки".
Руїни Сінного ринку на сучасній столичній вулиці Воровського, з кожним днем, все більше й більше стають схожими на меморіал. Фото із супутника нагадує потоплений „титанік". Але без жертв. Що виглядає ще жахливіше. Врятувалися всі і навіть капітан. У будинках поруч ще живуть його „пасажири", які там були. Половина з них невміло робить вигляд, що нічого страшного не сталося. Інша, коли починає згадувати, стишує голос, ніби розповідає про убієнного, який помер мученицькою смертю за загадкових обставин.
Український недокапіталізм „убив" цілу армію „наших продавців", які вміли розмовляти, всього-на-всього якихось десять років тому, коли почали зникати маленькі магазини. І найбільша трагедія для його відвідувачів - зникнення продавця. Тієї самої „Олечки", „Оксаночки" чи „Наташеньки". Старше покоління особливо сильно реагує на такі зміни, і ще довго ніяк не звикне до того, що молоді продавці їх досі не запам'ятали, хоча навідуються вони сюди постійно.
Я досі шукаю у Києві свого продавця. Так само як „свого" лікаря, аптекаря, офіціанта, електрика чи листоношу. Я досі провокую продавців у великих супермаркетах на розмову і навіть дуже хочу, щоб мені нахамили. Частина з них охоче підіграє, але вчасно „проганяють" зі словами: „молодой человек, идите уже, меня администратор ругать будет!". Інші, завжди запитують про наявність карточки, як свідчення того, що я теж для когось „наший". Але не „свій".
