Чужий серед чужих

Приблизно п'ять останніх  років я все частіше схиляюсь до думки, що цією країною, насправді, править цілком персоналізований „народний демон". Вівця, яка незграбно натягує вовчу шкуру і у неї ніяк не виходить.

На відміну від багатьох своїх співвітчизників, ставлю під сумнів, що "влада" як механізм, що має займатись організацією всіх життєвих процесів  в Україні – є централізованою і одноосібно належить Януковичу чи певній групі людей, яких ми називаємо олігархами.

За умовні десять років активного громадського життя, я жодного разу не відчув втручання у моє життя з боку президента, міністра чи когось із політиків. Так, були конфлікти з міліцією, чиновниками, військовими, продавцями, офіціантами, підприємцями та вчителями, але я не вбачав у цьому прямого результату чийогось особливого адміністрування чи наслідків деспотичного керівництва на найвищому рівні, як часто подають це українці визначаючи модним словом "покращення". Скажете, що все це одна система координат? Виправдання, не більше.

Насправді, я живу у "двох" країнах. Дві окремі площини взаємовідносин. Перша – це "народ" і "влада", які ніби-то ніколи не порозуміються, а в той же час, вони як добрі куми - між якими "всяке буває". Друга модель – "народ" і "я", де ще глибші і складніші стосунки. А найголовніше, що ти можеш обирати певну форму відносин. Або, взагалі відмовитися від них.

Друга модель існування налічує в Україні кілька сотень, можливо тисяч подібних людей. Вони у меншості, яка приречена на загибель, через агресивну більшість, або на вирішальний, логічний крок – зовнішню еміграцію. Бо, "внутрішня", особистісна, вже давно відбулася і вона чітко визначена у народному словникові як "противсіхство" у повному розумінні цього.

Мені ніде і ніколи не забороняли говорити українською мовою, тому мене дивують сварки з цього приводу. Так, я чув примітивну російську чи українську серед громадян цієї держави або відвертий суржик. Так, мені говорили про те, щоб я менше „випендрювався", слідкуючи за чистотою своєї, "рідної" мови, яка може бути в кожного своя – українська чи російська. Не важливо. Так, я неодноразово чув від своїх ровесників вживання іншої (не чужої) мови у ситуаціях де більшість суттєво переважала і людина просто соромилася говорити своєю. Так, я бачив, як люди засцикають свою гідність, повзаючи навколішки перед страхом власних комплексів, але я не вбачав у цьому прямого втручання тих, про кого, постійно, говорить "громадськість" примітивно, дещо по мавпунськи критикуючи представників влади. Та й що таке "громадськість"? Яке визначення буде абсолютно  правильним?

У мене немає жодних сумнівів, що українська держава тотожна її народові. Абсолютно однакове кумівство, але у значно більших, народних, масштабах. Публічність зради – страшний злочин в очах народу, хоча той самий народ зраджує своїх же людей набагато частіше. Може й не публічно, але сила такого „злочину" рівноцінна публічній.

Український народ  "заздрить" своїй же владі, що має, більш-менш чіткі схеми внутрішнього перерозподілу народних цінностей на незаконному рівні. Чого так і не навчився народ, який краде та має в цьому плані лише одну перевагу - важче визначити хто вкрав більше, а хто менше. Та само як важче розпізнати знеособленого злодія серед мільйонів людей з простягнутими руками. Простіше кажучи – впіймати його  за руку.

Мої права ніколи не порушувалися. Ні Кучмою, ні Ющенком ні Януковичем. Вони  ніколи не влазили до моєї кишені чи вибирали мені козявки із носа. Більше того, жоден адміністративний керівник району, області, селищної ради, голова міста, жодним чином не впливав на мій вибір будь-чого чи будь-кого. Мені байдуже де живе Ахмєтов, Фірташ чи Коломойський, так само, як байдуже скільки кожен з них украв, де украв і у кого.

Я досі не розумію, чому той народ, "героїчну історію" якого мені так часто розповідають, видають книжки, знімають на кіноплівку "витягнуті за вуха" історії, дозволив винищити його добру половину. Мільйони. І жодного, суттєвого спротиву. Де ця довбана причина? Відсутність героїв? Переважання сильного над слабким?  Імперія? Облиште...

Міфологізована "героїзація" добре вкорінюється у суспільстві, де народ абсолютно позбавлений самоорганізації. Як вид, якому треба вижити. Якщо, звісно ж, він не є вигадкою чийогось розуму.

Українці дуже добре "стріляють" на відстані. У засідці. А "народ" - ще вправніше. Знаходить одного-двох, визначають ціль, і з посмішкою стріляють. Підступно. Ми ніколи не вміли вести боротьби поодинці, бо це, мабуть, вимагає неабиякої мужності – стати посміховиськом або героєм. Пан або пропав. Я досі ставлю собі звичне питання щодо відсутності "самоорганізації" у певних, визначальних періодах нашої історії, що призвело до таких важких наслідків.

У цій державі влада належить тільки народові. І саме з цієї причини, нічого не міняється у так звану "кращу" сторону. А яка вона, краща, знають добре усі. Ставлять приклад сусідніх держав. Приклад - як бажання уникнути прокладання шляху свого. Зі своїми помилками і втратами.

Щодня я десятки разів чую це страшне словосполучення "впровадження реформ". Одна частина народу гигоче, інша – вимагає їх, але навіть найменшого уявлення не має, що значать реформи для держави, де покладаються тільки на природу і бога. Де пересічний громадянин довіряє екстрасенсам та попам, народним прикметам і гороскопам.

Реформа судової системи. Вас не влаштовує вибіркове покривання злочинців своїми ж? Продажні судді? Добре. Вперед. Але, кожен з вас повинен мати сміливість бути активним суб'єктом цього процесу. Свідчити проти власних родичів, сусідів або мати чітке усвідомлення того, що від ваших "слів" залежить доля окремо взятої людини. Тисячі історії, побутових. Де сусід витягнув сусіда, брат покривав сестру чи друг викупив товариша.  І таких багато - у сучасних архівах правової системи, як німі свідки нашого злочину проти вищезазначеного "кращого" майбутнього.

У цій країні немає ні комуністів, ні демократів ні націоналістів. Просто набір слів. Форма, за якою ховаються свої серед своїх і вони проти чужих – меншості яка давно перебуває у „внутрішній" еміграції. Є звичайний народ у якого є своя історія, яка за великим рахунком, нічим не відрізняється від інших. Ніякої унікальності. Ніяких маніпуляцій свідомістю. Це психози, наслідки купи безпідставних страхів. Побутові сварки через діалектизми, своїх-чужих героїв, мову, національність, статус. Жодної ідеології. У кожного в голові свої слайди. "Свої" - як своя система позначки понять.

Більша половина цієї країни – невдахи, які ніяк не заспокояться через "свою правду", "свій світогляд", "свою точку зору". Виправдати свій стан можна лише єдиним шляхом – вибрати когось і звалити на нього всі народні гріхи.

Демонізація влади напряму залежить від рівня суспільної свідомості та соціальної відповідальності кожного перед своєю групою. Шкода тих, хто досі цього так і не зрозумів. Ми будуємо країну з яскраво вираженою тотемізацією всіх наших ментальних рис із позначкою „мінус".

І всі фетиші, насправді, у наших руках.