Вершник? Кінь? Гній під копитами?
Іноді навіть ранимі слова людини, яку ти зневажаєш, стають у пригоді в такій нелегкій праці, як життя. Рік тому на звичайній студентській парі і мені довелося почути те, що допомогло виграти бій.
… Є різні викладачі, у кожного свій стиль навчання-просвіщання необізнаних студентів. Одні з любов'ю викладають свій предмет і щоразу по-новому, другі — сприймають це як обов'язок-звичку і розповідають матеріал як "визубрену" промову, треті — взагалі читають із записника елементарні й усім відомі речі так, ніби власні досягнення. Іще є багато різних "видів", як і, в принципі, студентів. Одних викладачів ми любимо і поважаємо, інших недолюблюємо або й взагалі ненавидимо, а когось просто терпимо. З одними лекції і семінари пролітають як одна мить, з іншими — півтори години тривають цілу вічність. Але ми не можемо вибирати і повинні миритися із тим, що є — притупити свої амбіції і поважати їх за те, що вони нам дають.
І ми так дійсно робимо. Вони ж, у свою чергу, дають нам поради, як жити. Нещодавно я згадала свого викладача, якого, чесно кажучи, не сприйняла тоді. Але тепер пригадала одні її слова, які тоді зігнорувала, а зараз — задумалась і не можу забути.
Але спочатку розповім про самого викладача.
Особисто мені вона зразу не сподобалась. Я ледь висиджувала її лекції. Ніби й матеріал корисний, і факти цікаві, але не те… У мене якийсь інстинкт на подібних людей. Коли бачу очі або ж чую, яким тоном говорить до інших людина — ставлю на ній печатку — ворог: я навіть ім'я їх своє не скажу. У випадку ж із викладачем — лише спостерігала її поведінку і робила тоді якісь свої поспішні висновки.
На лекціях їй завжди телефонував син і вона щоразу говорила майже однаково: "Ало! Да, синуля. У мене лекція. Обід на плиті. Поїси і сідай за уроки. Я скоро прийду. Пока, синуля! Цьом-цьом!". Через деякий час ми вже знали цю заготовку напам'ять і коли під час лекції у неї дзвонив телефон, ми в один голос казали: "Ало, синуля!", і щоразу вгадували.
Після практичних занять із нею, ми виходили, як вижаті лимони — втомлені, знервовані й роздратовані. А заняття-то проходили зовсім ніяк: ми лише виконували тести, а викладач моральствувала на різноманітні теми й говорила хто правий, а що не правильно і т.д. Іноді її навіювало на якусь іншу хвилю — і вона слухала музику в навушниках (це єдине, що мені тоді подобалось — нам можна було слухати музику відкрито!).
Якось одного разу вона мене викрила. Під час переклички хотіла показати, яка у неї пам'ять хороша: називала студента і казала як часто той ходить. Називаючи моє прізвище, сказала: "Так… Ходить на всі заняття, відповідає на практичних, але завжди сідає на останніх рядах — мабуть, я їй чимось не подобаюсь!". От, подумала я тоді, ще й телепат!
… Так от, про слова. Пам'ятаю, тоді вся наша група її незлюбила. А після тих слів і взагалі почала зневажати. Та повчальна промова про те, хто ми, які ми й ким будемо, була довгою — тривала цілу пару. Вона почала з фрази: "У світі є три категорії людей: вершники, коні та гній під копитами…". Далі довго говорила, що не збирається ставати чиєюсь підстилкою, бо й сама не проти потоптатись по комусь. І ще чітко дала нам зрозуміти, що якраз-то ми, студенти, — той гній під копитами її коня. Ні, вона не намагалася нас принизити, вона робила це відкрито і аж надто показово. Щоб зрозуміти, звісно ж, варто було чути те, як вона їх нам сказала (я маю на увазі тон, нотки іронії і, я б сказала, грізного сарказму). Тоді особисто в мене склалось враження, що цій людині не подобається її робота-каторга, колеги-вороги і студенти-бовдури. Ми ж тоді довго відходили, бо почували себе так, ніби щойно в багнюці поплавали…
Не так давно, в силу деяких обставин, я пригадала ті її слова, і ще раз відчула ті почуття — ще залишився неприємний осад. Але й задумалась. Якби там не було, ми часто замислюємось над тим, ким саме є в цьому житті, яку позицію займаємо: власного вершника, підвладного комусь коня або ж непотрібного й ненависного гною під чиїмось копитами.
Звісно, що ніхто не хоче бути останнім. Але якщо вже є, то чи намагаємось ми виправити ситуацію, що склалась і вирватись із-під чиїхось "копит" будь-якою ціною.
Як це не прикро, але, можливо, у нас дійсно всі діляться на ці три категорії — вершники, коні та гній під копитами? Прикрість у тому, що ти сам до кінця не знаєш, ким є і ким будеш у наступний момент. Ці позиції настільки тісно взаємопов'язані, а ще діють надто тихо й непримітно, що особисто я, чомусь, цього навіть стала боятись. Але якраз саме ті слова такого, колись ненависного для мене, викладача допомогли мені не стати тим гноєм під копитами.
Отака-то історія! Вершник? Кінь? Гній під копитами?
