Роксолана, Горшок і Верховна Рада…
"Начали за здравие, кончили за упокой!"
Якось одного вечора під час розмови з мамою ми договорились до того, що вона почала мені переповідати всі перипетії сюжету "Роксолани" ("Величне століття"), яка саме зараз йде на одному з каналів. Мама натхненно розповідала, я активно слухала, киваючи головою, і вже продумувала як писатиму ось цей міні-роздум…
Дивно, часом думаєш, що ж такого особливого є у тих численних годинах перегляду чергової затягнутої історії з життя серіальних людей, у зміні сюжетних ліній у той момент, коли та історія вже має завершитись. Але щоразу знаходиться той, хто народжує, одружується, смертельно хворіє або вкотре помирає… І хоч як би критично я нині не ставилась до подібних "мильних опер", однозначно, вони мають таємницю затягувати у свій світ, як би ти тому не пручався.
Вони поступово "приходили" в будинок кожної сім'ї, запрошували відвідати їхній світ і намагались якнайдовше нас там втримати. Особисто для мене це спочатку були незрозумілі для дитячого розуму "Санта-Барбара" і "Рабиня Ізаура" — з усього, що вони "розповідали" мені, пам'ятаю лише назву. Трохи більш "знайома" з нашою, українською, "Роксоланою". Пройшов час і я вже захоплювалась "Ксеною" і "Геркулесом". Впевнена, були й інші, які проте не залишили сліду в пам'яті.
Серіали йшли роками: одні закінчувались і на якийсь час давали нам відпочинок, а ще — залишали ледь помітне відчуття якоїсь порожнечі. Але потім у гру з нашою свідомістю вступали інші гравці-серіали. Далі були побратими "Беверлі-Хіллз 90210" та "Мерлоуз Плейз", неперевершені "Друзі" і, звісно ж, "Всі жінки відьми". І ще маса інших, чимось подібних, чимось оригінальних.
Зараз я вже не пам'ятаю імен більшості героїв, їхніх переживань і взагалі подій серіалу. Але в дитинстві всі вони були частиною захоплення, без якого не проходив день. Для декого це була така ж необхідність, як і поїсти чи поспати. Іноді під них розв'язувались задачі з алгебри і вчились вірші з літератури. Літом ми від них відпочивали, а от уже взимку вони заміняли комусь класики і гру в квача. І так для багатьох.
Думаю, мені пощастило, що в ті часи наш телевізор мав лише стандартні три телеканали, і я, на відміну від усіх дівчат мого віку (і не тільки) — не була закохана у Пабло (Бенхамін Рохас) із серіалу "Буремний шлях". Натомість саме у той час якось мій брат приніс додому відео-кліп гурту "Король і Шут", і я закохалась у його соліста Горшка (Михаіл Горшеньов). І таке буває!
На щастя, переосмисливши для себе всю сутність "мильної опери", я перестала дивитись подібні серіали (остаточно переконала мене у цьому "Бідна Настя"). Тому приховано сміялась, коли, ще навіть у десятому класі, на деяких уроках у школі вчителі й мої однокласниці обговорювали чергову серію "Ундіни" чи "Тетяниного дня" (назви інших, чесно кажучи, не пам'ятаю). Але чудово розуміла, що для декого вони були не просто черговою життєвою історією, а стимулом. Наприклад, мама моєї знайомої Вікторії грозилась їй не дати подивитись останню серію "Кармеліти", якщо та не помиє посуд.
Тому серіали також мають і хороші сторони. Приміром і те, як же, насправді, приємно іноді з рідними, друзями чи знайомими пригадати і щиро посміятися зі своєї поведінки. З того, як ми колись стрімко бігли з останнього уроку додому, скидали на ходу портфелі, швиденько вмощувались перед екраном телевізору й захоплено дивились ті серіали. Ми щиро співпереживали героям: з ними раділи й сумували, дивувались і розчаровувались, сміялись і плакали… А потім на весь дім кричали: "Ні!!!", коли чергова серія, як завжди, закінчувалась найцікавішим моментом. Чи варто було тоді заради тих відчуттів просиджувати в будинку чудову сонячну погоду? З ними ми росли, переходили з класу в клас, дорослішали. А ще вішали на стіни плакати з зображеннями улюблених героїв і заводили блокноти та зошити-гадалки, де кожна сторінка була обклеєна вирізками із журналів і наклейками, біля яких обов'язково малювали сердечка…
Подібних серіалів нині теж вистачає. Навіть "Роксолана" не витримала і знову повернулась на "блакитний екран". Проте сьогодні змінилась сама "процедура" перегляду. Тепер вже не потрібно чекати наступного дня (чи аж два вихідних) і все можна подивитись он-лайн, серію за серією, та хоч двадцять за один день. А фото улюбленого актора (актриси) "перекочувало" на заставку комп'ютера чи мобільного. І тепер це вже не прості слов'янські дівчата, жінки-воїни і відьми чи співочі парубки, а сильні красені-вампіри чи ті, хто бореться з подібною нечистю.
Самі серіали теж змінились, бо міняються погляди і вподобання їх "споживачів". Наприклад, зараз мені цікавий той серіал, який щовівторка та щочетверга транслює "Перший національний" зранку. Як на мене, там і гра акторів більш переконлива, і сюжет розвивається більш непередбачено, й емоції аж зашкалюють. Жодних тобі спецефектів — все справжнє і від чистого серця. Який драматизм, які перипетії, який запал… Роксолана би позаздрила! Та й користі більше: і настрій підіймає, і життя подовжує, і знань про те, що коїться у країні додає. Хотілось би продовження у 3D!
Однозначно, серіали вносять у наше життя частинку іншого світу, де його жителі-герої змушують нас співпереживати і абстрагуватись від того, що коїться за нашим вікном. Можна сказати — на кожну "мильну оперу" знайдеться палкий спостерігач. Тож обирайте свій серіал, впевнена, користь, хоч би й маленька, знайдеться у будь-якому. І, однозначно, колись буде що згадати і щиро посміятись.
