Голодомор 1932-33 років: горе, яким спекулюють

Про Голодомор 1933-32 років, його масштаби, опухлих від голоду дітей, сталінські репресії та відбирання хліба вже знають всі. Після розсекречення матеріалів СБУ на цю тему писано-переписано різноманітних матеріалів, знято сюжети та фільми. І хоча ця тема варта того, аби її постійно згадували, чи то, пак, аби про неї вічно пам'ятали, в цьому матеріалі хочеться звернути увагу на більш сучасні аспекти. А саме – ставлення до Геноциду українського народу в 30-х роках сучасних людей; питання про те, чому Голодомор досі ставлять під сумнів. Хочеться порівняти, чим схожі двотисячні з тридцятими, та хто за що має відповідати сьогодні.

Під час голоду в 1932-33 роках журналісти зі світовими іменами вперше відкрили очі світовій спільноті на те, що в Радянському Союзі безжально нищаться цілі народи. Медіамагнат Вільям Херст, журналіст Томас Уокер, доктор Евальд Аменде, професор Гарвардського університету Джеймс Мейс, журналісти видань "Chicago American", "Фелькішер беобахтер", Фредерік Бірхол, Гарет Джонс, який пізніше був убитий, чи не за свою ж правду, та багато інших – всі ці люди так чи інакше приділяли увагу темі українського голоду.

Так, і в ті часи було багато протиріч та заперечень, так само вони є і сьогодні. То що ж ми бачимо сьогодні?

Якщо поринути в український Інтернет, можна знайти мільйони різносторонніх думок. Одні підтримують Радянську Владу, інші – вважають, що Голодомор – був, і це горе, ще одні дотримуються думки, що Геноцид насправді був ініційований німцями, а владу СРСР просто підставила Німеччина… Дуже часто висловлювання про події 1932-33 років носять відверто негативний, образливий характер. Пропоную розглянути кілька матеріалів, точка зору яких відрізняється від загальної думки сьогоднішньої української більшості.

Так, у матеріалі "Правда о голодоморе", що розміщений на ресурсі "Дело Сталина" 24.09.2008, а потім, 31.07.2012, передрукований на порталі "Maxpark", бачимо купу фактів, наведених Арсеном Мартиросяном, автором книги "200 міфів про Сталіна". Про термін "голод" він говорить наступне: "в действительности авторство принадлежит украинским националистам – эмигрантам второй волны, которые в годы Второй мировой войны намертво запятнали себя сотрудничество с нацистами".

В матеріалі ще багато спірних моментів, які мають, на думку автора, розвінчати міф про Голодомор 1932-33 років. Наводяться дані про те, що замість кількох мільйонів, про які казала більшість, в 1932-му в Україні померло 668 тисяч осіб, а в 1933-му – 1 мільйон 309 тисяч. Та інші джерела, серед яких – очевидці – твердять, що померло набагато більше. Просто малих дітей, а особливо – немовлят просто не рахували.

Але, повернемося до матеріалу. Вінцем цього тексту є останній абзац, досить дикий, який хочеться навести повністю: "Конечно, оранжевым ублюдкам украинской "демократии" наплевать на факты и документы Истории. Им главное отработать американский заказ по организации вражды между братскими, украинским и русским народами, между Украиной и Россией. Но сколько бы они ни пыжились, конец у них у всех будет одинаков – совместные российско-украинские расстрельные команды поставят этих негодяев к стенке и расстреляют их как бешеных собак, отравляющих человеческие отношения между двумя великими славянскими народами! И дай-то Бог, чтобы это произошло поскорее!".

Тепер короткі висновки: сам факт смертності в Україні – не відкидається. Дані про те, що ситуація, схожа на голод, таки була – також присутні. Але ключова думка – Сталіна просто підставили.

Проте, чи можна довіряти людям, які публічно, на сторінках інтернет-ресурсу, відверто пишуть про те, що "українських демократів"  треба поставити до стінки та розстріляти?

"И вновь о голодоморе" - матеріал, автором якого зазначений Борис Токієв, ресурс "Maxpark", 18.11.2012.

Читаємо про те, що тези "Москва "уничтожила Украину как таковую" — являются весьма популярными у тех представителей "оранжевого" движения, которые имеют пунктик на почве злобной русофобии". Проте далі, з тексту, добре стає зрозуміло, що його автор, скоріш за все, сам – жорсткий українофоб, відверто налаштований проти України, особливо, її Заходу.  Знову таки, в цьому матеріалі повністю не відкидається факт голоду, навпаки, присутня теза про те, що голод – нормальне явище для тодішніх селян, і він спостерігався не тільки на території України, а й в Росії, й не лише у 1930-ті роки.

Тепер розглянемо кілька документів, наданих для вільного доступу СБУ. Читаємо обвинувальний висновок у слідчій справі № 103 Гельмязівського райапарату ДПУ стосовно жителя с. Коврай-ІІ Різника Якима Петровича, який у 1933 року виготовив та розповсюдив антирадянські листівки із закликом до селян розпочати розправи з активом села та комсомольцями, чинити опір державним органам під час хлібозаготівель 1933 року. В тексті обвинувального висновка бачимо такі рядки: "… в период 1932-33 г.г, когда село находилось в тяжелом положении и как последствие этому настал период острого недоедания влекшее смертность от голода – что переживал он и актив села, не получая помощи".

Також в цьому документі присутні свідчення того, що в той час, як все село помирає з голоду, євреї займаються спекуляцією хлібу. А це – спільний момент із однією з вищезгаданих статей.

Листівки, в яких анонсується панахида за жертвами більшовицького терору 28 серпня 1933 року, розповідають про те, що Україну накрив "страшний, неймовірний голод". Говориться про те, що "люди в нас падають, як мухи, їдять листя й полову, я сама вже дві зими його їм, вмирають на вулицях, і тамже ховають їх без попа, кладучи по 5 душ в одну яму. По 20 душ в один день умирають ; люди людей їдять. Матері дітей бояться пускати на вулицю. Багато хат пустих, в яких люди вже вимерли". Це витяг із листа, поданого в брошурі 1933-го року.

Обвинувальний висновок у слідчій справі № 241 Шполянського райвідділення ДПУ стосовно жителя с. Коротино Шполянського району Гонтаря Івана Мойсейовича, який звинувачувався у вбивстві, людоїдстві та торгівлі людським м'ясом 1933 року – назва цього документу говорить сама за себе та доводить, що у 1932-33-ті справді існували випадки людожерства.

Документів тільки на цьому сайті – велика кількість, і всі вони свідчать про одне: голод – був.

Нарешті, ще одне джерело інформації, якому треба вірити – ті, хто це пережив. Як вірно зазначив один із інтернет-користувачів у коментарі до матеріалу про Голодомор, де автор спирався на свідчення власної бабусі та дідуся – у всіх була бабуся. А отже, майже кожен із нас власними вухами чув від своїх близьких чи не дуже родичів про те, як вони переживали події 1932-33 років. Усі говорять одне: голод – був. І під час розповіді у всіх на очах однаково з'являються сльози. Зустрічаються й випадки, коли вже у 90-х або 2000-х старенькі дідусі приходили до міліції, або давали відверті коментарі для преси. Слова цих людей жахали. "Мені 90 років, я вже нічого не боюся, і маю розказати правду, мені все одно скоро помирати", - приблизно так починаються подібні розповіді. Про що це свідчить? Про те, що жах від тодішніх подій був таким сильним, що ті, хто пережили його повною мірою, і досі, після того, як голод закінчився, відбулася Друга світова війна, Радянський Союз, перебудова, Незалежність, все одно бояться говорити про це вголос.

Цього року світова спільнота справляла 79-ті роковини Голодомору. Хочеться відмітити кілька заходів, які відбувалися в листопаді. Всі вони спрямовані на те, аби український народ не забув про Голодомор. Так, у Львові учасників поминального мітингу пригощали тертими жолудями, каштанами, коржами з льону, ромашки. А в селі Тарган у пам'ятник жертвам Голодомору 1932-33 років замурували капсулу з посланням у майбутнє. Її необхідно буде відкрити у 2032-му році. Як зазначається, в цих діях криється сподівання, що для тодішніх дітей голод буде тільки історією, але такою історією, про яку не можна забувати.

Також цей рік став по-своєму видатним у тому плані, що наша близька сусідка – Росія – вперше долучилася до відзначення  роковин.

Чи можуть бути тексти документів, розсекречені СБУ, документальні фільми, фотографії, газетні матеріали та література, та, врешті – свідчення очевидців – бути недостатніми доказами для того, аби таки повірити: голод – був?

Так, звичайно, тепер, коли минуло стільки років, а живих свідків залишилося зовсім мало, важко визначити, хто все ж таки був правий: Німеччина чи СРСР? Чи насправді Йосип Сталін був "білим та пухнастим", чи морив українців голодом так само безпощадно, як, наприклад,  розстрілював людей у 1937-му? Сьогодні кожен має власну думку, кожен ладен захищати свою сторону, і безкінечно доводити, що опоненти – вороги. Особливо це стосується того, наскільки різняться позиції Росії та України. Ми тільки й ладні перекидати один на одного відповідальність за ті часи, бо кожному з нас хочеться, аби у такій трагедії був винен хтось інший, тільки не ми самі. Ми дуже любимо спекулювати горем, особливо – чужим.

Легко закрити очі, коли сьогодні – все добре. Легко кричати про те, що тоді нічого не було, хоча насправді ніхто з нас там не був, на власні очі не бачив й не переживав на власній шкірі.

Замість того, аби словесно воювати, треба подумати про власну відповідальність. Знову згадаємо слова про те, що у кожного з нас була бабуся. Згадаємо, що майже в кожного з нас бабуся і дідусь трудилися на цій землі заради нашого блага, і багато хто заради цього блага помер не за власної волі. То чи не треба бути відповідальним хоча б за свої власні слова та вчинки стосовно хоча б своїх власних родичів, що померли у 1932-33 роках? Адже голод – був. Цей факт майже не заперечується. Різні погляди, в своїй більшості, тільки на його причини та ініціаторів, а також на кількість померлих. Та голод – був. І якщо ми вже не в змозі покарати винних, ми маємо хоча би подбати про те, щоб подібне більше ніколи не повторилося.