Натруджені руки

На роздуми мене наштовхнула літня жінка одного разу в метро. Це була звичайна бабуся, яка сиділа навпроти мене: у квітчастій хустці, з торбою на колінах. Вона сиділа, заплющивши очі. На торбу бабуся склала свої руки. Ось ці руки і примусили мене замислитися над вічним. Руки були у борознах зморшок, і відразу викликали словесну асоціацію: натруджені руки. Такі, про які писали українські письменники, такі, які наші поети плекали у віршах, наприклад, про стареньку маму. Стомлені руки, як співається у пісні "Материнська любов".

Після того я почала звертати увагу на таких бабусь у транспорті та на їх руки. І у всіх вони такі, ніби по них можна читати все життя. Вдивитися тільки, і уявити, що могло відбитися у тих зморшках. Кожна зморшка – як окремий слід від пережитого, минулого. Нібито дуже чітко уявляється, як ці руки близькі до землі: вони, певне, поралися у городі, садили моркву із буряками та видирали бур'ян. Чомусь, одразу в уяві постають саме такі, чисто українські архетипи. Ці руки, певне, могли надавати першу медичну допомогу пораненим солдатам під час війни. Ці руки пеленали дітей, колихали онуків, і, скоріше за все, правнуків. Ці руки варили борщ, прали білизну. Ці руки тримали газету, але цілком могли не тримати ніколи ручки чи олівця та не вміють писати. А може й уміють. Ці руки отримують пенсію, рахують копійки, носять, врешті-решт, важкі торби та клунки.

Чи багато зараз лишилося таких рук? Таких справжніх, стомлених від важкої праці?

Стає цікаво: якими будуть руки наступних поколінь. Чи будуть вони натрудженими, стомленими та напрацьованими? Від чого вони втомлюватимуться? Від комп'ютерної клавіатури, мишки, від гортання сторінок книг, газет та блокнотів, від тримання ручки у руках, від водіння автомобіля, а трохи пізніше – від "натискання" сенсорних кнопок. Чи будуть на таких руках ці самі зморшки, і чи казатиме кожна із них про щось особливе? Навряд, адже все справжнє, що тільки могло колись бути, все – позаду нас. Ми мчимося назустріч цифровим революціям, технічному прогресу, та все менше часу лишається на щось справжнє. Як часто, приміром, ваші руки контактують із природою? Мабуть, що не так часто, як ті натруджені руки бабусі з метро. Мабуть, що немає вже і не буде такого ототожнення рук із землею. Ніколи не буде.

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

11

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Юлія Дукач Аналітикиня проєкту з дезінфомоніторингу Texty.org.ua
Дмитро Ярош Командувач Української добровольчої армії
Віктор Лещинський Президент Національного експертно-будівельного альянсу України
Олег Романчук Публіцист
Володимир Ярославський Шеф і керуючий партнер ресторану "Lucky"