— Перше, що вражає в столиці Мадагаскару Антананаріву — старі французькі машини, як у фільмах з Луї де Фюнесом, — розповідає письменник і режисер Віталій Дерех. Торік він відвідав острів. — Їх завезли, коли Мадагаскар був французькою колонією. Збереглися завдяки теплому клімату. Сучасне авто на острові — рідкість.
Більш-менш цивілізовано в Антананаріву виглядає одна вуличка й територія біля аеропорту. Найвищі сучасні будівлі — 5–6-поверхові: національний банк і кілька міжнародних компаній. У центрі збереглися збудовані колоністами кількаповерхові муровані будинки. Зараз коло них наліпили глиняних і дерев'яних прибудов.
Решта міста — як циганський табір в Ужгороді. Люди живуть у глиняних хатках, накритих соломою, або в збитих із дощок сарайчиках. Якось бачу — хата горить. Виявилося, так обпалюють стіни, щоб глина вологи не набирала. Роблять дерев'яний каркас, закладають глиною, обкладають соломою й підпалюють.
Місцеві ходять у дранті з секонд-хенду. Бачив стару негритянку в футболці з надписом "Sex bomb". Школярі носять однакову форму, але дуже обдерту. Бігають босі. Бомжі одягом від звичайних жителів не відрізняються. Тільки бомжі лазять по смітниках, а інші люди — ні.
Газопостачання немає. В багатших будинках — балони. Бідніші готують на деревному вугіллі або дровах. Багаття розпалюють посеред хати. Сплять на матрацах або купі шмаття.
Асфальт на дорогах кращий, ніж в Україні. Немає фур і теплий клімат.
Тротуари — суцільна майстерня-базар. Вуглярі закидають у бочки патики, крутять їх, і продають вугілля. Ковалі з бляхи роблять глушники до мопедів, молотки, сокири. Є майстри, які з автомобільних шин вирізають тапочки. Купив пару за 20 гривень на наші гроші.
Їжу готують на кожному кроці. Смажать кукурудзу, м'ясо, рибу, саранчу. Велику печену рибину купив за 2 гривні. За стільки ж можна поснідати в збитій з дощок харчевні, повній мух, — 50 копійок кава і за півтори гривні — п'ять паляничок з рисової муки. На побережжі у французькому ресторані за 20 гривень замовляли миску гігантських креветок із гарніром.
Номер у готелі біля аеропорту коштує 18 доларів. Є інтернет, вода і світло. Правда, воно часто зникає. Пізніше ночував у бунгало — обходилося в 50–60 гривень за добу. Це глиняна хатка з солом'яним дахом і ліжком. Умивальника може не бути. Туалет — надворі.
Сполучення між містами — старі маленькі автобуси. Зверху багажник, на який кріплять все, що хочуть. Якось їхав 20 годин з причепленою зверху живою свинею. Іншого разу сітка з курми впала чоловіку на голову. Власник курей і постраждалий посварилися, врешті причепили сітку на місце.
Автостанція — це великий базар. Тільки з'являється білий турист, зразу всі біжать, кричать і тягнуть за руки. Дурять страшно. "Скільки до Антсірабе?" — "70 тисяч аріарі". Дивлюся на цінник — 30 тисяч.
700 кілометрів з Антананаріву до Марондави їхав два дні. На Мадагаскарі вузькі дороги і їхати швидко не прийнято. Автобус їде не по графіку, а як хоче водій. Змучився — зупинився біля джерела попити. Крім того, щогодини зупинка, щоб перекусити й сходити в туалет. Водій і пасажири курять, хоч у салоні завжди повно дітей.
Через те, що дороги звивисті, діти безперервно блюють. Їх годують, вони блюють у пакет, батьки викидають його за вікно і знову годують дітей.
В автобусах, де є магнітола, постійно включена музика. Грає щось подібне до наших народних, тільки ритмічніше.
Марондава — найкраще місто країни. Туди їздять відпочивати багатші місцеві — тут чисті пляжі, прекрасний океан. Є навіть супермаркет. У столиці я такого не знайшов — лише заґратовані кіоски з кілька разів розталими і затвердлими шоколадками.
Підходжу до берега — а там парусні кораблі, як у фільмах про піратів. З неотесаними дерев'яними щоглами й різнокольоровими вітрилами. Виявляється, це місцеві транспортники. Ними какао по побережжю возять.
Місцева поліція виглядає як партизани — всі в різних камуфляжах з того ж секонд-хенду. Лише погони однакові. Носять російські "трьохлінійки" з штиками 1917 року випуску, у найкрутіших — іржаві "калаші", часто з відбитим прикладом.
Один зупинив мене в Антсірабе. Попросив документи. Замість першої сторінки відкрив паспорт на старій польській візі. Глянув, кивнув головою, сказав узяти рикшу і не ходити пішки поночі.
Рикші біжать за тобою, кричать: "Пус-пус, пус-пус". Взяв одного в Антсірабе, він мене провіз пару метрів, каже, що з мене 20 гривень. Торгується: то ж так далеко, я змучився. Сів на його місце і відвіз в ту точку, де зустрілися.
За 100 євро з Марондави туристів возять дивитися на баобаби. Позичив у місцевого мопед за 100 гривень і сам поїхав. Думав, власник скаже паспорт або якісь речі в заставу лишити. Вони не припускають, що білий може надурити.
Місцеві чоловіки спеціально одягають традиційні чорні мантії і сідають під баобабами для фото. Клацнув їх, махають рукою: "Аріарі". У більших містах за фотографію просять гроші всі. А якось заїхав у село, сфотографував сім'ю, то вся родина збіглася дивитися на екранчик, як вийшли. Кричать, стрибають, радіють — ніколи такого не бачили.
У селах люди живуть з того, що вирощують рис і курей. Кури худі, з довгими шиями, схожі на орлів. У сім'ях по 8–10 дітей. Ніколи не бачив, щоб працювали. Бігають, катаються з болотяних гірок.
Річки в селах більш-менш чисті. В містах — жах. Можна побачити, як кілька чоловіків з моста пісяють у воду, поруч — жінки перуть, нижче по течії, між автомобільними шинами і пляшками, — борюкаються діти. Тут же пасуться корови — заходять по пузо в воду і їдять латаття.
Сходити в туалет посеред вулиці — нормально для малагасійця. Спустив штани, присів. Узяв якусь палку з землі, підтерся, викинув і побіг далі.
Дерев'яні чотириколісні тачанки навантажують саморобною цеглою чи дровами і валять з гірки нарівні з машинами. Керують двома палицями, які прикріплені спереду й труться об землю.
Був учасником аварії — дві маршрутки стукнулися. Спочатку сварилися водії, потім пасажири. Врешті той, у кого бампер відпав, підняв його, прив'язав дротом і поїхав.
Малагасієць може жити в глиняній хатці без вікон, але на городі в нього — здоровий мурований склеп. У них культ предків. На релігійне свято, коли їх вшановують, склепи відкривають і засушені тіла перевдягають у новий одяг.
Мадагаскар — одна з небагатьох країн, де не ліквідували проказу. В лепрозорії при монастирі кількадесят хворих. Мають спеціального майстра, який шиє одяг і взуття на деформовані кінцівки. Щойно прибулих, які можуть бути заразними, три тижні тримають у клітках. Потім випускають у палати.
Малагасійка народжує в середньому більше п'яти дітей
Мадагаскар — відірваний на 400 км від африканського материка острів-республіка, розміром майже як Україна. Тут живе 20 млн людей. Більшість — за межею бідності.
До середини ХХ ст. Мадагаскар був колонією Франції. Після цього країна пережила кілька військових переворотів. Останній стався чотири роки тому — в столиці загинули 40 людей.
Країна експортує ваніль, каву, бавовну й хромову руду. Займає 161-ше місце в світі за рівнем доходу на душу населення. Входить у двадцятку країн з найвищим рівнем народжуваності — в середньому малагасійка має більше п'яти дітей.
Мадагаскар називають країною лемурів через велике різноманіття цих приматів.
З Києва до Антананаріву прямих рейсів немає. Можна летіти з пересадкою в Парижі або через Дубай і Йоганнесбург. Квиток в обидві сторони можна придбати за 17 тис. грн. Візу ставлять безкоштовно. Перед вильотом варто зробити щеплення від жовтої лихоманки, на острові — приймати таблетки від малярії.
2 
1
Коментарі