Cтепан Юрчишин, 49 років, виступав за "Карпати" впродовж трьох сезонів. 1999-го тренував львівську команду, яка дійшла до фіналу Кубка України. А кілька тижнів тому Юрчишина звільнили з "Карпат", де він працював тренером-селекціонером.
Керівництво клубу пояснило своє рішення?
— Ні. Мене, Ігоря Кульчицького та Бориса Рассихіна просто викинули на вулицю. Звинуватили у неякісній роботі. Це при тому, що ми виховали для першої команди Фещука та Шуста.
Чув іншу версію: вас трьох скоротили у зв"язку зі зміною кадрової політики клубу.
— Знаєте, мені прикро навіть не за себе. Кульчицький отримував у "Карпатах" 600 гривень, Рассихін — 1000. Але все одно керівництво вирішило зекономити.
За київське "Динамо" ви грали 1981 року. Правда, що могли опинитися у цьому клубі раніше?
— Так. Уперше мене запросив до Києва динамівський селекціонер Анатолій Сучков. Було це 1976-го. Я тоді в армії служив і грав за львівський СКА. За півроку до закінчення служби перевели до Москви. Довелося захищати кольори ЦСКА. Тренував тоді головний армійський клуб Всеволод Бобров, а партнерами по команді були Астаповський, Копєйкін, Тарханов. Зіграв за ЦСКА 7 матчів, забив 1 гол. Бобров був задоволений. Після закінчення сезону принесли мені погони молодшого лейтенанта, давали квартиру в столиці Союзу, машину. Якби погодився, був би тепер підполковником на пенсії. Але мама сказала: "Якщо залишишся у Москві, тоді ти мені не син!". І я поїхав до Львова. "Карпати" грали у першій лізі, але могли 1978-го пробитися до вищої. У Мінську нас влаштовувала нічия. Але Білорусія саме тоді відзначала якийсь ювілей, і союзна федерація хотіла подарувати місцевому "Динамо" місце в еліті. Суддя Пономарьов із Кишинева на 12-й хвилині призначив сумнівний пенальті у наші ворота. Ми оточили арбітра, хтось матом його послав. Пономарьов розвертається — і тиць мені під носа червону картку. Хоч я і слова йому не сказав.
Вам довелося пограти у нападі разом з Олегом Блохіним.
— Захищали кольори збірної УРСР на Спартакіаді. Тренував нас тоді Лобановський і постійно ставив мене до стартового складу, хоч і Віталій Старухін тоді був у команді, і Володя Безсонов, який грав у ті часи на позиції форварда.
1979-го ви встановили союзний рекорд: забили 42 голи у 42 матчах за першолігові "Карпати". Як вдалося?
На Олімпіаді не грав через травму меніска
— Згадайте нашу середню лінію — Баль, Дубровний, Суслопаров, Думанський. Уже у першому колі я чимало голів угатив. Півзахисники хотіли, щоб побив рекорд Шепеля (38 голів), і постійно грали на мене. Але голи голами, а найприємнішим того сезону став вихід "Карпат" до вищої ліги. Ми ще до півфіналу Кубка пробилися, обігравши душанбинський "Памір". І отримали звання майстрів спорту. А у півфіналі поступилися московському "Динамо".
Який матч у вищій лізі найбільше запам"ятався?
— У 1980-му грали вдома проти "Спартака". За кілька хвилин до закінчення матчу отримали право на пенальті. Броварський підходить і каже: "Бий!". Відповідальність неймовірна — 40 тисяч глядачів на трибунах. Підійшов до одинадцятиметрової позначки тремтячи. Голкіпер москвичів Ринат Дасаєв завчасно упав у один кут, я пробив у інший. Ледь зачепив носком бутси м"яч. Той пострибав у ворота. Дасаєв лежав, схопився за голову, але зробити нічого не зміг. Після того поєдинку всіх футболістів "Карпат" уболівальники несли до автобуса на руках.
Але з вищої ліги "Карпати" вилетіли. І ви таки опинилися у київському "Динамо". Чому грали у столиці України тільки кілька місяців?
— Травма меніска зашкодила закріпитися у "Динамо". А потім коліно "полетіло". Воно уже підводило мене 1980-го. Мав грати на Олімпіаді у Москві за збірну Союзу. За рік до того Бєсков запросив мене до збірної. Був єдиним, кого викликали з першої ліги. Встиг зіграти за збірну чотири матчі і навіть гол забив румунам.
Від Лобановського ви ховалися. Що за історія?
— Він дуже хотів, щоб я грав за "Динамо". Гарантував квартиру, машину, запитував, чому я відмовляюся від переїзду. Але "Карпати" тоді вийшли до "вишки", хотів грати у Львові.
Але львівський обком не міг заперечувати Києву. Лобановський умовляв мене години дві, потім втомився і пішов обідати. Я одразу на вокзал — і у потяг. Переховували мене спочатку у Піцунді, потім тиждень жив в ужгородському готелі "Закарпаття". До Львова якийсь час не міг повертатися: біля квартири чергувала міліція.
Задоволені тренерською кар"єрою?
— Мій ФК "Львів" спокійно міг грати у вищій лізі українського чемпіонату, але у президента клубу Діденка не було коштів для утримування елітної команди. А взагалі з тренерством не вийшло. Смерть дружини вплинула. Померла вона у 36-річному віці. Залишився з двома доньками — 8 та 13 років.
Важко було. Думав, не змирюся із втратою ніколи. Бувало, згадаю минуле, зачинюсь на кухні. Міг і пляшку сам випити.
Доньки уже виросли. Ольга закінчила Торговельну академію, треба на роботу влаштовувати, а молодша Наталя до цього навчального закладу тільки вступила.
У вас четверо братів.
— В Україні — тільки я та найстарший, Ярослав. Інші за кордоном працюють.
1957, 28 серпня — народився у селі Керниця Городоцького району Львівської області
1977 — гравець московського ЦСКА
1979 — дебютував у збірній СРСР
1981 — чемпіон СРСР у складі київського "Динамо"
1997 — померла дружина
1999 — головний тренер "Карпат"
2006 — звільнений з посади тренера-селекціонера "Карпат"
Удівець, має двох доньок
7 
35413
Коментарі